forkredit.com | | vivaspb.com | finntalk.com

   Останній дзвоник. Футбол. Фінал. Свято Трійці. Наш Короп буяє в зеленому ніжному вбранні. Сонце ласкаве, поруч рідні люди, всі турботи геть. Ми радіємо життю! Воно таке прекрасне!
Вмикаємо телевізор. Концерти, розваги, обіцянки політиків. І внизу екрану «біжать» новини - на Донбасі знову обстріли. Загинуло двоє наших, п’ять ранених. Та ми вже звикли – геть погані думки.
Та не хочуть вони летіти геть, оті «думи мої думи». Вдивляюся в обличчя чергової жертви війни, яка шматує мою Україну. Вісімнадцятирічний хлопець. Хто ж тебе туди пустив, дитино? Як батьки перенесуть це горе? Як ЦЕ можливо пережити?
… Чомусь так хочеться зателефонувати Владиславу Вороб’ю - туди, на передову. Недавно знайшов його прізвище в інтернеті у списках нагороджених бойовими нагородами.
Довгі гудки… «Слухаю, Любомировичу…» На диво втомлений і «старий» голос - як для двадцятирічного хлопця. Прошу «скинути» пару фоток... «Добре, але пізніше. В нас тут неспокійно».

    Владислав Воробей. Він є рідним і для жителів Рождественського – звідти батьки і вся родина.
І для жителів Коропа. Тут ходив у школу, тут – друзі і батьківський дім.
Владислав – дуже хороший футболіст. І вже в юному віці став організатором команди Рождественського.
Після дев’ятого класу вступив у Чернігівський військовий ліцей, далі – Глухівський педуніверситет.
І – несподівано – АТО. У 18 років.

   Вечір. Дзвінок від Владислава. В даний час у Донецьких степах тихо-тихо…
     Владік, ти міг спокійно вчитися ще п’ять років. Для чого тобі війна?
- А хто повинен захищати мою Батьківщину? Для мене звук Державного Гімну – це не просто слова. Йшла війна, гинули хлопці, в тому числі з Коропщини. Я знав, що повинен бути там. По-іншому вважав би себе боягузом?
- Ну і як батьки?
- Тато служив у поліції – він мене зрозумів. Він пишається мною. А мама… Мама плакала…
Я підписав контракт на три роки. Два вже позаду. Спочатку було навчання в Десні два місяці. Далі – донецький напрямок. Через неділю після приїзду вже був на передовій.
- В армії дисципліна, нема свободи. Тобі не хотілось все кинути на початках?
- Ні, не хотілось. В ліцеї я до всього звик. Армія і дисципліна – це моє.
     Владиславе, коли в Коропі гроза, хочеться заховатись від блискавок кудись далеко. А там – по тобі стріляють грізною зброєю. Перші дні? Не було страшно?
- Страху, на диво, не було. Було навіть цікаво. Страх появився тепер, через два роки. Переживаю, в першу чергу, за підлеглих. І за маму. У випадку чогось – вона не переживе.

   Страх… З ним ми боремось. З думками, зі своїм тілом, яке не хоче часто йти під обстріли. Ми всі віримо в Бога, у його захист. І віримо в долю: що має бути, те й станеться. «Філософи», які багато думають, тут довго не живуть. Від поганих думок можна дурниць наробити.
Тут кожен знає, на що йшов.
     Владиславе, у яких військах ти служиш?
- Служу у військах спеціального призначення. Є командиром відділення протитанкового взводу.
- Ти такий молодий – і командир відділення? Тобі підчиняються старші за віком підлеглі?
- Вік тут не має ніякого значення. Головне – фахова підготовка. Бачать, що ти розбираєшся у всьому – будуть поважати. Любомировичу, тут все по-іншому. Хто тут не був, не може зрозуміти. Тут йде справжня війна. Ми – на передовій – всі один за одного. Ми – брати. Від кожного окремо залежить життя всіх. Уявіть тільки, яка відповідальність на вартових! Ми тут спокійно спимо по дві-три години. Команда – і миттєва готовність до бою. Зараз постійно стріляють. Коли місцеві ополченці – це пів біди. Та лінією фронту їздять мобільні російські артилерійські групи. В них – сучасна зброя. Часто стріляють із заборонених калібрів. 24 квітня нас градами обстріляли… Коли ми стріляємо – думаємо куди, це наша земля, нам жаль і людей, і будинків. Чужинці гатять куди попало – їм все одно: школа це чи мирний будинок.
    Ви відповідаєте?
- Коли було АТО, не було оперативності. По тобі стріляють, а ти телефонуєш, просиш дозволу «згори» на вогонь у відповідь. Зараз - коли почалася Операція об’єднаних сил – командир сам приймає рішення. Відповідаємо миттєво. Часто – після артпідготовки – ворог йде у наступ. Та ми не підпускаємо їх ближче ніж на 200-300 метрів.
    Що робите у вільний час?
- В нас є Wi-Fi, телевізор на польській антені (Т2). До речі, годують нас дуже добре, волонтери на свята ще й щось домашнє передають.
    Побачив твої фото у бліндажі. Тісно. Як вам там живеться?
- Звичайно, це не міська квартира. Але в бліндажі тепло взимку, прохолодно влітку. Мені зручно. Набагато краще, ніж в палатці. В нас є баня «на колесах». Є сучасне озброєння. Армія зараз зовсім не та, яка була в 2014-му. До нас новачки приходять вже навченими спеціалістами.
    Коли тобі було найважче за ці два роки?
- Найважче було два рази…
В минулому році тато потрапив у лікарню з важкою хворобою – я так переживав.
І зовсім недавно… Я був у полі, коли почався обстріл із забороненого 122 калібру. Заховався під деревом, та в останню мить залишив там речі і побіг шукати інше укріплення. Через пів хвилини снаряд попав у те дерево, з моїх речей нічого не залишилося… А я все думав: як там мої хлопці?
    Під час відпустки ти подарував рідній команді нову футбольну форму?
- Хотілось щось для них зробити. Гроші не мають для мене жодного значення. Не гулялося мені вдома під час відпустки, хотілось до хлопців. Переживав за них.
    Які в тебе плани на майбутнє?
- Які можуть бути плани? Тут ніхто нічого не планує. Прожив день – і добре. Хоча… Хочу перевершити татові спортивні досягнення. Він Жовтневе десять разів приводив до звання чемпіонів району з футболу.

Так хочеться, щоб в Україні був мир. Щоб молоді хлопці – ще діти – радували нас спортивними досягненнями, а не бойовими нагородами. Щоб «Шахтар» грав свої матчі на «Донбас Арені» під звуки «Ще не вмерла Україна…», а «Зоря» - в Луганську.
А Владиславу – цьому мужньому воїну – бажаю живим і здоровим повернутися додому.
Це вже зовсім не той веселий хлопець, до якого ми звикли. Його юна душа пошматована втратами побратимів, відповідальністю, обстрілами…
Ми тебе чекаємо!

Comments are now closed for this entry