forkredit.com | | vivaspb.com | finntalk.com

                             

Сабада Олександр Борисович

Дата народження: 09.10.1979 року Дата загибелі: 02.05.2014 року
Звання:Підполковник Випускник Чернігівського ліцею з ПВФП:1996 року
Підрозділ: 16-та окрема бригада армійської авіації
Місце проживання: Мошни, Черкаська область, Україна
Місце загибелі: Слов’янськ, Донецька область, Україна
Сім'я: Дружина, син (2011 р.н.)

   2 травня 2014 року під час антитерористичної операції на сході України поблизу міста Слов'янськ за допомогою переносних зенітних ракетних комплексів було збито два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання у визначеному районі. В результаті обстрілу п'ятеро офіцерів Збройних сил України, серед яких був і Олександр Сабада, загинули, один отримав поранення.

   Указом президента України №543/2014 від 20.06.2014р. "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу" нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

 

Бутусов Юрій Юрійович

Капітан
13.03.1989 – 16.02.2015

    Бутусов Юрій Юрійович - командир групи спеціального призначення роти спеціального призначення загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, капітан.

    Народився 13 березня 1989 року у місті Чернігів. У 2003 році закінчив 8 класів загальноосвітньої школи № 27 міста Чернігова, у 2006 році - з золотою медаллю Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

    З 2006 року в Збройних Силах України. У 2010 році закінчив з відзнакою факультет аеромобільних військ та розвідки Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення».

    З 2010 року служив в 3-у окремому полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А0680, місто Кіровоград).

    З весни 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України.

    Група під командуванням капітана Бутусова брала участь при штурмі, захоплені та обороні стратегічної висоти - кургана Савур-Могила, який розташований в Шахтарського району Донецької області. Також група зіграла важливу роль в бойових діях в районі міста Сніжне Донецької області. 23 серпня 2014 року група під командуванням капітана Бутусова своєчасно виявила та доповіла командуванню про вторгнення регулярних частин Збройних Сил Російської Федерації на територію України. 24 серпня 2014 року група капітана Бутусова останньою виходила з селища міського типу Кутейникове Амвросіївського району Донецької області.

    16 лютого 2015 року колона забезпечення, якою командував капітан Бутусов, при виході з міста Дебальцеве близько 11:00 потрапила у засідку в районі села Новогригорівка Артемівського району Донецької області (нині - Бахмутський район Донецької області). В результаті бою бойовики підбили перший бронетранспортер, командиром якого був капітан Бутусов. Не зважаючи на це, він продовжував командувати та допоміг врятуватися зі підбитого бронетранспортера двом товаришам, але сам отримав тяжке поранення, несумісне з життям.

    28 березня 2015 року похований на міському кладовищі міста Бахмач Чернігівської області.

    13 жовтня 2015 року у центрі міста Бахмача, на площі Героїв Майдану, було урочисто відкрито меморіальну плиту на честь капітана Юрія Бутусова.

    8 грудня 2015 року у місті Чернігів на фасаді будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (вулиця Стрілецька, 1), де навчався Юрій Бутусов, йому встановлено меморіальну дошку.

    Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (04.06.2015; посмертно), відзнакою "Народний Герой України" (04.06.2015; посмертно).

    Залишились батьки та брат.

 

"Ребята, вы самые лучшие, я люблю вас!" - последний бой капитана Юрия Бутусова


Автор: Юрий Бутусов

Ровно два года назад сержант 3-го полка спецназа Вадим Довгорук в составе группы капитана Юрия Бутусова попал в засаду при сопровождении колонны из Дебальцево во время "перемирия" 16 февраля 2015 года.

В интервью "Цензор.НЕТ", которое мы взяли вместе с Викой Ясинской, Довгорук рассказал о том, как погиб капитан Бутусов, с которым он был до последнего вздоха. Машина с ранеными, которая шла за его БТРом, благодаря этому бою сумела развернуться и спастись.

Капитан 3-го полка спецназа Юрий Бутусов, пал смертью храбрых 16 февраля 2015-го.

"Юра Бутусов был раньше моим командиром группы, но потом нас разбросало, оказались в разных группах. Спецназ 3-го полка сопровождал колонны из Бахмута в Дебальцево. Юра подошел ко мне на базе, спросил: "Вадос, пойдешь со мной в группе? Нужны люди с опытом". Я сказал: "Командир, с тобой – пойду".

Мы уважали, Юру, он настоящий. У нас не было своей "брони", и нам придали бронетранспортер 101-й бригады охраны. Нам поставили задачу охранять колонны. Противник уже был на этой дороге, она одна осталась тогда в Дебальцево. Туда и обратно мы прорвались с боем. Обстрелы были постоянные, из стрелкового оружия, и потому командир нам приказал находиться внутри БТРа, и мы шли на скорости, отвечал башенный стрелок. Это был риск, но у нас получалось. И вот нам снова поставили задачу провести конвой в Дебальцево, и снова мы прорывались под обстрелом и с боем. Мы попадали в засады раз пять или шесть. Задачу на выход нового конвоя нам поставили в штабе 128-й бригады. Там два каких-то полковника дали новый маршрут на выход из Дебальцево. Не тот, по которому мы шли раньше, сказали, что противник уже все окружил, а через город. С нами в колонне шла машина с ранеными и машина с погибшими. Нам дали БМП – Юра поставил ее в замыкание. А наш БТР шел первым. Но получилось так, что этот новый маршрут, который нам дали, вел прямо на позиции противника. "Сепары" уже зашли в Дебальцево, и мы заехали к ним. Юра приказал увеличить скорость, пулеметчик открыл огонь. По нам начали бить со всех сторон. А другие машины благодаря этому спаслись. Главное, машина с ранеными повернула и ушла. Мы тут же получили попадания из гранатомета – в правый борт, а потом в левый борт. Я сидел рядом с командиром – и тут взрыв.

Юра был в сознании и скомандовал всем выбираться из машины. Он сразу понял, что не уйти. В кармане у командира была граната, для себя, последняя… Юру ранило первым взрывом, он закричал: "Ребята, вы самые лучшие, я люблю вас! Простите, если что было не так!"

Тут я потерял сознание, упал на пол. Открываю глаза – а у меня руку оторвало. А командир, тяжело раненый, на моей руке целой лежит. Мой товарищ, Виталий Федитник, он весь на мне лежит, неживой уже.

"Ребята, вы самые лучшие, я люблю вас!" - последний бой капитана Юрия Бутусова 02

Сержант 3-го полка спецназа Виталий Федитник, погиб 16 февраля 2015-го

И вот открываю глаза, Юра рядом, он тоже в сознании. Говорю: "Командир, не могу пошевелиться, помоги". Юра как-то сумел подвинуться, освободил меня и показывает: "Руку мне посекло, давай ты". А я: "Ну и что ты мне показываешь, подумаешь, посекло, а у меня вообще руки нет!" И я ему показываю – у меня руку оторвало, она в рукаве лежит, а ее можно как хочешь крутить. И тут… мы как засмеялись оба! И вот сидим мы, ржем, я руку свою качаю.

Замолчали. И тут Юра мне: "Вадос, извини, что так вышло". А я ему – "Командир, все нормально". Он: "Давай выбираться будем".

Да только вижу, у него-то еще и бок весь разворочен. И осколками его буквально к броне пригвоздило. Больно ему страшно, не вырваться, пытается ползти. А кровь не остановить…. Закричал, руками не получается выбраться, так он ногами упирается, выталкивает себя! Не хотел сдаваться. И мы выпали из БТРа. Я подполз к нему – а командиру на лицо падают снежинки и не тают…

Страшных моментов на войне у меня было много – и взрывы и смерти. Но, наверное, самое тяжелое – видеть, как на мне лежал погибший товарищ, и как на моих глазах умер командир, который еще пару минут назад был живой и говорил, что ему очень больно и жарко. А я смотрел на него и понимал, что ничем, ничем не могу ему помочь. Вот эту беспомощность я забыть не могу…

Когда вылез из БТРа было очень плохо, кружилась голова. Жгут я не мог сам наложить, но, наверное, в рану забилась одежда, и еще сильный мороз был минус 20 градусов, это и спасло. Я отошел от дороги сколько мог, метров на триста. Мимо "сепары" шли – а я прикинулся мертвым. Думал, наши пробьются, вытащат. На этом месте я пролежал четыре дня. И столько мыслей передумал… Был сильный мороз, особенно ночью, ветер, мне греться нечем, и я лежу, удивляюсь, как так, раньше бывало выйдешь на холод, за полчаса замерзнешь, а тут лежу без движения не первый день, и живой.

Рядом занимали позиции "сепарские" и российские танки. Заметно было, по лицам, глаза раскосые. Один из танков стал в 15 метрах от меня и чуть ли не сутки бил по нашим позициям. А я лежал, думал, нет, не буду ползти в плен сдаваться. Если найдут, то найдут, а если замерзну – значит такая судьба. Ел снег – больше ничего не было, да и пить хотелось. 19-го вечером, на четвертый день, меня обнаружил случайный "сепарский" патруль из бригады "Призрак". Подошли, проверили и не пристрелили, а оказали помощь. Потом доставили меня в госпиталь, спасли меня. Но ноги сильно обморозились. Весь госпиталь был забит ранеными "сепарами", но врачи сделали что могли. Но обмороженные ноги спасти не удалось, их пришлось ампутировать. Потом меня обменяли, и врачи Киевского ожогового центра вернули меня к жизни.

К сожалению, двое моих товарищей – Сергей Глондар и Александр Кориньков, взятые в плен в этом бою, до сих пор находятся в руках противника. Я очень хотел бы, чтобы они поскорей вернулись домой.

Сегодня, на вторую годовщину боя, я сам за рулем машины еду в Бахмач, на могилу моего командира, Народного Героя капитана Бутусова, память о Юре останется со мной навсегда".

 

Стельмах Олександр Миколайович

Старший лейтенант
08.08.1990 – 02.02.2015

   Стельмах Олександр Миколайович - командир взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, старший лейтенант.

   Народився 8 серпня 1990 року в селі Радовель Олевського району Житомирської області. Пізніше родина переїхала до села Хомутець Брусилівського району Житомирської області. У 2005 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи села Хомутець Брусилівського району, а у 2007 році - Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

   З 2008 року в Збройних Силах України. У 2013 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «Комплекси, прилади та пристрої артилерійської розвідки».

   З 2013 року служив в 95-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А0281, місто Житомир).

   З весни 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України.

   2 лютого 2015 року старший лейтенант Стельмах загинув поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області в районі Донецького аеропорту.

   5 лютого 2015 року похований на кладовищі села Хомутець Брусилівського району.

   1 вересня 2015 року у селі Хомутець Брусилівського району на фасаді будівлі загальноосвітньої школи (вулиця Шкільна, 22), де навчався Олександр Стельмах, йому встановлено меморіальну дошку.

   8 грудня 2015 року у місті Чернігів на фасаді будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (вулиця Стрілецька, 1), де навчався Олександр Стельмах, йому встановлено меморіальну дошку.

   Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (23.05.2015; посмертно).

   Залишились батьки та брат.

ГОРБЕНКО Ігор Ігорович

Дата народження: 13.01.1983
Дата загибелі: 24.06.2014
Звання: Підполковник (посмертно)
Підрозділ: Спецпідрозділ СБУ "Альфа"
Місце проживання: Ніжин, Чернігівська область, Україна
Місце загибелі: Слов’янськ, Донецька область, Україна
Сім'я: Дружина, донька (2010 р.н.)

    Ігор Горбенко, будучи сином офіцера, народився у німецькому місті Потсдам, де на той час проходив службу його батько. Закінчив Ніжинську гімназію № 3, після чого навчався у Чернігівському ліцеї з та Полтавському військовому шрституті зв"язку, який закінчив 2005 року. З 2005 по 2010 рік служив командиром взводу радіозв'язку відділення радіо та супутникового зв'язку центра зв'язку Збройних Сил України в смт. Гостомель.

    З 2010 року служив на оперативно-технічних посадах у підрозділі "Альфа" Служби безпеки України.

    Під час війни на сході України у 2014 році виконував завдання із забезпечення блокпостів апаратурою зв'язку.

   24 червня 2014 року, приблизно о 17:15 під Слов"янськом у Донецькій області, поблизу блокпосту № 6 в районі гори Карачун, після проведення спеціального заходу з монтажу та налагодження телекомунікаційного обладнання контролю майор Горбенко у складі технічної групи перебував на борту вертольоту МІ-8 Міністерства оборони України, який був обстріляний терористами з ПЗРК. Внаслідок влучення ракети у вертоліт останній вибухнув та впав на землю, почалася пожежа, відбулося детонування боєкомплекту. Всі, хто був на борту вертольоту, загинули.

   Ідентифікація тіл загиблих проводилася за експертизою ДНК. 3 липня 2014 року року Ігора поховали в смт. Гостомель.

  Залишилась дружина та трирічна донька у Гостомелі, брат та батько у Ніжині.

Ковтун Станіслав Григорович

   Народився 4 березня 1986 року у селі Атюша, Коропського району, Чернігівської області. Після закінчення восьмого класу Атюшівської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. По закінченню ліцею продовжив здобувати фах військового у Харківському інституті танкових військ, де отримав диплом з відзнакою та ступінь бакалавра.

    Активно займався спортом. Здобув срібну медаль по гирьовому спорту на чемпіонаті України серед вищих навчальних військових закладів, був призером чемпіонату України по бойовому самбо.

    Коли розпочалися бойові дії на сході, С. Ковтун добровольцем вступив до лав Збройних Сил України.

    Воював у складі 25-ї Дніпропетровської десантної високомобільної бригади, брав участь у багатьох бойових операціях, останнім часом був командиром танку.

    Загинув 31 липня 2014 року від снайперського вогню під час бою за місто Шахтарськ Донецької області.

    Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

   – Станіслав служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді в Гвардійському на Дніпропетровщині, – каже районний військовий комісар Олександр Кальченко. –Загинув під містом Шахтарськом.
Про останні дні і години життя Станіслава Ковтуна ми запитали в його товариша по службі, який приїхав з поля бою.
    – Заходили в місто, намагались його звільнити, – розповідає Дмитро. – Чотири доби тримали бій, на нас сипали мінометами… А на п’ятий день почали відступати. Нарвалися на блокпост, на засідку. Стас виліз по пояс з танку, щоб поміняти короб на СВТ, стрічку з патронами. Уже поставив, перезарядив. І тут у шию йому поцілив снайпер… Він загинув відразу, без мук. Сталося це 31 липня, близько сьомої ранку.
    Стас був командиром танка. Він прикривав відхід нашого батальйону. Був дуже сміливим (хто б ще насмілився у бою міняти короб), веселим, відкритим, усіх підбадьорював, рвався в бій. Увесь наш взвод учив бойовому самбо. А ще був великим патріотом. Значно більшим, ніж я. На цю тему ми постійно сперечалися, навіть сварилися. Ми з ним відразу потоваришували, як тільки він прийшов. Спочатку був моїм підлеглим. Я його навчив з БМД стріляти. Він схоплював усе на льоту. За два дні освоїв управління цією машиною, чітко виконував завдання. Коли поїхали на схід, з нами було два танки. І командира одного з них, офіцера, поранили. Стас став на його місце, бо вмів керувати танком.
…Лине молитва. Із церкви на сильних плечах солдати виносять уквітчану труну. Запилюженою сільською вулицею довга процесія прямує на кладовище. Поховали героя з військовими почестями.

 

Жеребило Вадим Володимирович

 

 Народився 7 жовтня 1993 року у місті Мена Чернігівської області.

    У 2009 році закінчив Менську ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Т. Г. Шевченка.

    Того ж року вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, після закінчення якого навчався у Київському національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут».

    Навчання у виші перервав у зв’язку з подіями на Майдані, був активним учасником Революції Гідності.

    З початком військових дій на сході України пішов у лави добровольчого батальйону «Айдар».

    Під час боїв був поранений, але від госпіталізації відмовився.

    Загинув 31 січня 2015 року внаслідок розриву снаряду під час виконання бойового завдання по охороні ТЕЦ міста Щастя Новойдарського району Луганської області.

    Похований у місті Мена Чернігівської області.

    Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).