Деталі

Автор: admin

Перегляди: 879

Народився 18 грудня 1989 року в місті Берлін.
   У 2003 році після закінчення сьомого класу вступив до військового ліцею в м. Чернігів, а згодом навчався в Механіко-технологічному технікумі у м. Чернігів.
У 2014 році одружився і в цьому ж році народився син Матвій.
Андрій, багато працював в різних галузях народного господарства, він був веселою та доброю людиною та чудовим батьком.
24 лютого 2022 року одним з перших долучився до лав Збройних Сил України та став на захист Батьківщини.
    На жаль, Андрій Валерійович, загинув 23 березня 2022 року під час захисту міста Чернігова.
   Провели в останній путь та поховали Героя 26 березня 2022 року у місті Чернігів.
                                                Слава та вічна пам’ять Герою!
Глибокі співчуття рідним, близьким та побратимам.

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 885

   Сьогодні уночі 28.03.2023 року під час виконання бойового завдання загинув ще один український воїн, друг, побратим, коханий чоловік та батько…
   Кирилюк Денис Миколайович - льотчик однієї з бригад тактичної авіації Повітряних Сил, що захищає наше з Вами українське небо. У 2011 році він
закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Разом із сім’єю проживав на Миргородщині. Захоплювався літаками з самого дитинства, обожнював рибалку та постійно хизувався своїми уловами рідним та близьким.
   Денис Миколайович був досвідченим та вправним пілотом, здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабного вторгнення на знищення ворога.
   За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного сувернітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі
майор Денис Кирилюк був нагороджений високою державною нагородою – орденом “За мужність” ІІІ ступеня. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов’язку Денис Миколайович також нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в АТО» та є власником вогнепальної зброї, яку отримав за свої заслуги від Міністерства оборони України. От зовсім недавно, 19 днів тому, з його обличчя не можливо було стерти посмішку, у нього народився син. А сьогодні самотніми залишилися дружина
Дениса з маленькою донечкою та новонародженим сином...
   Ми просимо допомогти усіх небайдужих, хто знав Дениса, та тих, хто не знав та завдячує йому життям у містах нашої неньки - України, за те, що він робив без сну і відпочинку. Родина потребує допомоги та підтримки зараз. Увага кожного на сьогодні дуже важлива для самотньої дружини Альони, що зосталася з двома дітками на руках.
    Вічна пам’ять тобі, друже! Льотчики не помирають, вони просто йдуть у небо…

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 1225

Навіть зазнавши поранення, він не припиняв командувати боєм — історія загиблого Героя України Георгія Лисенка

   На День Незалежності України майорові Георгію Лисенку присвоїли звання Героя України, посмертно… З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну офіцер брав безпосередню участь в обороні Києва. Потім виконував бойові та спеціальні завдання в Запорізькій, Луганській і Донецькій областях. Загинув у листопаді 2022 року, викликавши вогонь на себе заради порятунку життів побратимів.

   Георгій Лисенко був тією людиною, поруч із якою ніхто ніколи не відчував страху та висловлював готовність йти на найбільш серйозні й ризиковані завдання. Саме так про офіцера розповідають його співслужбовці, для яких його загибель стала невимовною втратою.

   Кореспондент АрміяInform поспілкувалася з побратимами й дівчиною загиблого Героя, які розповіли про відважні вчинки майора Лисенка.

— Ми познайомилися з Жорою незадовго до початку широкомасштабного вторгнення. Це була класна й весела історія: ми разом із друзями прийшли до нього колядувати. Тоді ми співали пісень, веселилися, дуріли та проживали круте життя, від якого зараз не залишилося геть нічого… окрім спогадів. Пожити таким безтурботним життям нам вдалося недовго, адже зовсім скоро після нашого знайомства розпочалося широкомасштабне вторгнення й Жора мав бути весь час на службі, — розповіла дівчина Героя Тетяна.

   Тоді Тетяна використовувала найменшу можливість, аби побачити хлопця хоча б на кілька хвилин.

— Я не хотіла його зайвий раз тривожити, адже розуміла, що він постійно зайнятий. І коли одного разу він попросив мене привезти йому берці, які забув удома, я була найщасливішою у світі. Я навіть сфотографувала той пакет із берцями, і зараз, коли згадую ці моменти, — це змушує мене усміхатися. Тоді я приїхала до нього, швиденько передала взуття, щоб ніхто не бачив, та щаслива побігла назад до машини. Тоді мені навіть удалося швидко цьомнути його в щічку, — згадує дівчина.

«Я теж хочу бути героєм»

Коли задум росіян взяти Київ за три дні зазнав цілковитого фіаско, а колони техніки на підступах до столиці були вщент розбиті, Георгій зрозумів, що його місія тут вичерпана й він мусить їхати воювати далі.

— Звісно, я боялася його втрати, але завжди розуміла і підтримувала, адже бачила наскільки це є важливим для нього. Я розуміла, що він офіцер, який зробив свій вибір ще коли вступав до військового ліцею, а згодом і до військового інституту, тому я не мала права йому суперечити. Взагалі, він мав лишатися у столиці та служити тут, але він наполіг на тому, щоб поїхати воювати. Жора був глибоко вмотивованою людиною, яка насправді не боялася загинути. Якось він написав мені, що розуміє всі ризики та усвідомлює, що може загинути в першому ж бою. «Я теж хочу бути героєм», — тоді написав він. Власне, так і сталося, — розповіла Тетяна.

Після оборони столиці Георгій Лисенко вирушив виконувати завдання на Запорізькому напрямку, де провів не одну вдалу операцію…

Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку

— З Жорою ніколи не було страшно. Коли ми знали, що він поруч, то не мали жодного сумніву, що повернемося живими. Якось ми разом ішли на штурм і він підірвався на гранаті. Його поранило в ногу, сідницю та бік. Тоді він наклав собі власноруч турнікет та продовжив вести вогонь і, що найголовніше, продовжив командувати боєм. Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку. Просто уявіть собі, людина поранена, веде вогонь і при цьому продовжує командувати. Він був справжнім офіцером, який вмів командувати та вести за собою людей, — розповів побратим хлопця.

Також про героїчні вчинки майора Лисенка свідчить готовність бути відповідальним завжди й усюди за своїх людей.

«Не можна лишати своїх»

— У нашій групі був «двохсотий». Ніхто не хотів ризикувати та евакуйовувати тіло, адже ми були під постійним прицільним вогнем. Тоді Жора взяв із собою декількох добровольців та пішов забирати побратима. «Не можна лишати своїх», — сказав він тоді, і я вважаю, що це дуже сильно характеризує його як людину та воїна. Йому не було важливим — живий його побратим чи мертвий, передусім це був побратим, якого не можна лишати, — поділився один зі співслужбовців Героя.

Після поранення Георгія направили на лікування до госпіталю, де він зовсім не хотів перебувати й ні на хвилину не міг перестати думати про те, щоб повернутися до свого підрозділу.

«Я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту…»

— Я їздила за ним по всій Україні. Спочатку його доставили в Запоріжжя, потім Дніпро, а згодом у Київ. Під час лікування Жора не витрачав часу дарма та постійно займався тим, що опікувався матеріально-технічною частиною свого підрозділу. Він без кінця з кимось домовлявся, щось читав, вдосконалювався та поривався знову їхати на фронт. Мені було страшно за нього, проте я намагалася завжди й у всьому його підтримувати. Я ніколи не зустрічала людей такої сильної волі та честі, як він — це неймовірний чоловік. Одного разу, коли ми говорили про наше майбутнє, він сказав мені одну фразу: «Таню, я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту. Якщо я буду думати, як вижити, а не як перемогти, то я буду поганим військовим», — поділилася дівчина.

   Після лікування та реабілітації Георгій вирушив на схід України, де разом зі своїм підрозділом провів низку вдалих операцій. Свій останній бій майор Лисенко зустрів поблизу Бахмута.

— Як він загинув? Я знаю, що це було важке завдання і що мало хто хотів так ризикувати. Це був штурм об’єкта, під час якого розпочався сильний обстріл і його групу засікли. Знаю, що Жора викликав вогонь на себе заради порятунку життів побратимів… Вижити там у нього не було шансів, — поділилася дівчина Героя.

Тетяна розповіла, що разом із Жорою загинула й велика частина її самої.

«Коротке смс: „Живий“, і мені вистачало…»

— Мені здавалося, що між нами був сформований ментальний зв’язок. Якось він написав мені, що йому дуже тяжко і що я, напевно, це відчуваю. І я відчувала… Взагалі, з моменту виконання його завдання на сході України наше спілкування часто обмежувалося одним важливим коротким смс: «Живий», і мені вистачало…

Коли Жору ховали, я просила його дати мені якийсь знак, що він тут, поруч зі мною. Під час останнього салюту на цвинтарі гільза від пострілу потрапила в кишеню пальта моєї мами. Я впевнена, що це був знак від нього. Відтоді ця гільза завжди поруч зі мною, — сказала Тетяна й засунула руку до кишені.

Дівчина Героя дістала ту саму гільзу, покрутила її в пальцях і підтягнула рукав кофтини. Така сама гільза була намальована на її руці.

Татуювання на згадку про нього

— Я зробила це татуювання на згадку про нього. Це мій йому вічний знак вдячності. Війна забрала в мене найдорожче. Жора мав відвезти мене на острів Хортиця, мав провести ще безліч унікальних операцій, видати свою книгу… Він дуже любив писати та мав гарний стиль. В усьому! Носив цікавий та своєрідний одяг, який навколишні часто вважали дикуватим, проте це був він — самобутній, яскравий та унікальний. Він мав просто жити… обіймати своїх батьків та брата, зробити ще безліч усього. Проте він і так зробив надбагато й віддав найдорожче…

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 954

   На фронті загинув мужній 28-річний командир батальйону з Вінниччини, майор Олександр Глушко.
   Про це 4 вересня поінформувала Іванівська сільська територіальна громада.
   Знов Іванівську громаду сколихнула трагічна звістка. Знов село Іванів. На Миколаївщині смертю Героя у боях за Україну загинув мешканець Іванова, командир одного з механізованих батальйонів 24-ї ОМБр, майор Глушко Олександр Васильович, - читаємо у повідомленні.
   Герой народився 31 травня 1994 року. Закінчив школу в селі Іванів. З дитинства мріяв про кар’єру військового і після закінчення школи вступив до військового вишу. У 2015 році став одним із тих молодих офіцерів, який через війну достроково випустився з Академії сухопутних військ та одразу потрапив на фронт. Моєю першою точкою було Кримське на Луганщині. Я прийшов молодим лейтенантом, ще нічого не вмів, не бачив. Було страшнувато, але з часом звик. Потім вже були 29-й блокпост, Попасна, Торецьк... Потім Донецька область - згадував свого часу Олександр.
Попри стан здоров’я, він продовжував боронити нашу Державу на південному напрямку. З сім’ї Глушко виганяють рашистів з української землі ще і його батько – Василь Петрович та чоловік рідної сестри – Олег.
   В Олександра залишились батьки, сестра, п'ятирічна донька.
Вічна пам'ять
Земляки висловлюють щирі співчуття родині Глушко з приводу героїчної загибелі захисника України. Я мрію, щоб Україна зайняла свої історичні кордони, щоб Крим та Донбас знову стали українськими. І, якщо буде багато таких, як мої побратими, то ми точно разом переможемо, - говорив свого часу вінницький Герой.
   Поховають майора Олександра Глушко в рідному Іванові. Про дату проведення чину поховання обіцяють повідомити згодом.

Майора з Іванівської громади Олександра Глушка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

По це 11 січня інформує Іванівська сільська територіальна громада.

Указом Президента України, за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня майора Глушка Олександра Васильовича, - читаємо у повідомленні.

Майор Олександр Глушко командував  першим стрілецьким батальйоном  24-ї окремої механізованої бригади. Його життя обірвалося на двадцять дев’ятому році 3 вересня 2022 року на Миколаївщині.

Навіть попри стан здоров’я, Олександр Глушко продовжував боронити Україну. В одному з інтерв’ю він зазначив: «Я мрію, щоб Україна зайняла свої історичні кордони, щоб Крим та Донбас знову стали українськими». Герой залишився вірним своїм словам та  військовому обов’язку, - читаємо у некролозі.

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 1088

“Продати гараж на Соломі” й загинути за Україну: яким був аеророзвідник Фелікс Куртаніч, що воював з 18 років

                                                                                   автор: Марія Куряча фото з архіву автора та з відкритих джерел

   17 квітня в Рубіжному на Луганщині загинув досвідчений український аеророзвідник Фелікст Куртаніч, відомий також як Лис Подільський.
Ви могли не знати цього 25-річного хлопця особисто й навіть ніколи не чути його імені. Проте майже напевно бодай раз бачили в мережі меми з дроном і табличкою “Продам гараж на Соломі”, де вказано номер посольства РФ в Україні. Або фото з велетенськими прапорами України, Ізраїлю чи Казахстану, які літали над Києвом. Відомо, що авторами цих публічних акцій є компанія Dronarium Україна. Проте не всі знають пілота, який управляв дронами, що збурювали інформаційний простір і надихали соцмережі на мемотворчість. Усе, що робив Фелікс Куртаніч, було карколомним, захопливим, зухвалим. І викликало захват у всіх, хто його знав. Або й не знав, але бачив його творчість.
                                                                                                Дві великі дитячі мрії: військо і небо 

                                                                                        Фото: ФБ Фелікса Куртаніча 

   Стати військовим та захищати свою країну – це була його мрія дитинства. Мати воїна Олена згадує, як у 6-му класі на День захисника Вітчизни вчителька вітала хлопчиків у його класі й запитала: “А хто хоче стати військовим?” Куртаніч підняв руку. У класі з нього почали сміятися: “Ну ти й лошара. Зараз в армію йдуть тільки ті, хто не може відкупитися”. “Після того дня у школі Фелікс прийшов додому й так розплакався… Він рідко плакав, але тоді йому було дуже прикро. Це його мрія, розумієте? І цю його мрію ось так, за всіх, розтоптали. Ми йому пояснили, що він дуже щасливий хлопчик, бо змалку знає, ким хоче стати, і він  заспокоївся. У нього завжди були свої цінності, своя думка, яку ми поважали й ніколи на нього не тиснули”, – розповідає мама.
   Небо – ще одна мрія з дитячих років. У липні 2013 року тоді вже ліцеїст Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Фелікс Куртаніч опублікував фото на фоні Су-27 із підписом: “Через декілька років на такому літатиму”.

2013 рік. Фото з архіву Фелікса Куртаніча 

   Та почалася революційна зима. Він був активним учасником Майдану в Києві та Вінниці. Вже в середині березня став співзасновником націоналістичної організації “Моноліт” та очільником її філії у Вінниці. Організація проводила військові вишколи для молоді.
   У 2014 році Фелікс вступив до Вінницького торговельно-економічного інституту. Втім, майже його не відвідував – весь час використовував на фізичну підготовку і військовий вишкіл. “Вони підуть ґвалтувати, вбивати… Я не хочу, щоб на нашій землі таке було”.

Фото з архіву Марії Курячої 

   16 листопада 2014 року йому виповнилося 18. І вже невдовзі, у 2015-му, юний Фелікс Куртаніч добровольцем поїхав захищати Україну на сході у складі батальйону “Донбас”.
   За роки війни він пройшов багато різних точок АТО-ООС: Авдіївку, Широкине, Піски, Кримське, Попасну. Окрім “Донбасу”, служив у батальйонах ОУН, “Карпатська січ”, “Айдар”.
   Бабусі Капітоліні Михайлівні, яка дуже хвилювалася за любимого онука, Фелікс пояснював, що просто мусить захищати державу: “Бабусю, хто, якщо не я? Вони підуть ґвалтувати, вбивати… Я не хочу, щоб на нашій землі таке було”. Коли у 2020-му війна перейшла у стадію “затишшя”, Фелікс, як і багато військовослужбовців, що прийшли на передову воювати із загарбниками, від цього спокою стомився. І повернувся до цивільного життя.

Фелікс Куртаніч із батьками та сестрою. Фото: Зеркало 

   Вступив на політологію в Університет Григорія Сковороди у Переяславі. Паралельно з навчанням зареєструвався як ФОП із геодезії та відеозйомки, почав працювати у найвідомішій українській компанії зі сфери використання дронів – Dronarium Україна. Знімав відео та фото з неба для різних українських продакшенів, запускав у небо прапори.
   Улітку 2021 року, коли обстрілювали територію Ізраїлю, Куртаніч підняв над Києвом прапор із зіркою Давида. А коли взимку протестував Казахстан – “літав” зі стягом цієї країни.
   Про ймовірність повномасштабного вторгнення російських військ в Україну світові розвідки та преса повідомляли ще з осені минулого року. Проте найбільш реальною така загроза стала в лютому-2022, коли світові та українські ЗМІ кілька разів прогнозували початок повномасштабного російського вторгнення.

Фото: Dronarium

   Одну з таких прогнозованих дат, 16 лютого 2022 року, українська влада оголосила Днем єднання. А агенція Reuters у той день, в очікуванні на потенційний напад росіян, неочікувано почала стрім з Майдану Незалежності під заголовком: “Вид на площу Майдан у Києві на тлі російсько-української кризи”. Під час цього стріму хтось увімкнув на площі радянський гімн. Та невдовзі соціальні мережі вибухнули відео й фотографіями дрона, який “нахабно” завис навпроти камери іноземної агенції з табличкою “Продам гараж на Соломі”.

Фото: Liga.net

Люди масово телефонували на номер “продавця гаража”, який насправді виявився телефоном російського посольства, розташованого (тоді воно ще діяло) в Солом’янському районі столиці. І лише найближчі друзі знали, що за цією дотепною витівкою стоїть Фелікс – активіст, ветеран АТО й один із найкращих операторів дронів в Україні.
                                                                            “Все добре, мамо. Працюємо”.

Фото з архіву Марії Курячої 

   Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Фелікс Куртаніч одразу пішов у військкомат. На цей раз долучився до батальйону імені Кульчицького Національної гвардії України.
   Рідні, звісно, за нього дуже хвилювалися. Маму, яка ніби передчувала, що “ця війна вже його забере”, заспокоював тим, що буде постійно писати. Служив у розвідці, де працював зі своїми улюбленими дронами. Поки тривали активні бої на Київщині, воював там (перед початком вторгнення Куртаніч мешкав в Іванкові). А після того, як під натиском Збройних сил російські війська втекли з-під Києва й основний фронт повністю перемістився на південь та схід, Фелікс разом із побратимами вирушив на Луганщину. Останнє повідомлення він сина Олена Куртанич отримала 16 квітня: “Все добре, мамо. Працюємо”. І фото.

Остання світлина Фелікса, яку він надіслав мамі 16 квітня 2022 р. Фото: Зеркало

   А 18 квітня батькам повідомили, що напередодні їхній син загинув. У той день, 17 квітня, він разом із товаришами по службі з-під Слов’янська приїхав виконувати завдання поблизу Рубіжного на Луганщині. І потрапив під артилерійський обстріл, який дотла випалив усе навколо. Разом із Феліксом загинуло ще четверо побратимів. Тіло Лиса вдалося упізнати лише за ДНКекспертизою…
“Він бачив те, що видно лише зверху” Усе своє недовге життя Фелікс Куртаніч присвятив військовому вишколу, навчанню та
вдосконаленню. Він постійно стежив за світовими трендами навколо дронів, а щоб не проґавити жодної важливої інформації на цю тему, активно вивчав іноземні мови. Ще за кілька тижнів до загибелі він на відстані допомагав організовувати школу аеророзвідників Dronarium. Компанія і раніше проводила навчання з користування дронами, а після початку “великої війни” повністю перекваліфікувалася під військові потреби та готує нових спеціалістів.

Фото: Dronarium

   “Це справді та робота, яка надзвичайно йому подобалася після військової служби. Дрони були для Фелікса втіленням вільного польоту і бачення, того, що видно лише зверху. Всі його проєкти були різноманітними та цікавими, а дрони стали постійними його супутниками”, – розповідає мама.
Усі, хто знав Лиса, відзначають його доброту, людяність, відкритість, харизму, “сонячність” і незабутню усмішку. Фелікс був добрим до кожного, завжди допомагав, підтримував, розумів. І дуже любив жартувати – усюди, де з’являвся цей сонячний юнак, одразу починав лунати веселий сміх. Він любив грати на гітарі й співати, писав власні пісні – був душею компанії й завжди
відзначався щирістю.
   Поховали Лиса Подільського у селі Грижинці на Вінничині, де він провів більшу частину дитинства.
Указом президента від 24 травня Фелікс Куртаніч нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Посмертно.