Деталі

Автор: admin

Перегляди: 1024

   Народився 30 квітня 2001 року у місті Каменск-Шахтінский Ростовської області.
   З 2004 року проживав в Україні в Луганській області м. Красний Луч.
   З 2015 року у зв'язку з початком антитерористичної операції був змушений переїхати до Білорусії, де закінчив школу. Був спортсмен з легкої атлетики мав багато нагород.
   У 2016 році закінчив загальноосвітню школу та знову повернулися з батьком в Україну у місто Чернігів і поступив до військового ліцею з
посиленою військово-фізичною підготовкою.
   У 2018 році закінчив і поступив до Житомирського воєнного інституту на спеціальністю БПЛА.
Завжди мав активну громадську позицію. Брав участь у спортивних змаганнях за інститут. Також приймав участь у міжнародних воєнних
навчаннях "Козацька булава" у 2021 році, де був нагороджений дипломом від союзних Держав за гарне знання своєї праці.
   З початку повномасштабного вторгнення був у складі стрілецького батальйону - обороняв с. Горінка Гостомельського району.
   5 березня 2022 року достроково отримав звання лейтенант.
   7 березня 2022 року загинув під час мінометного обстрілу, рятуючи свого пораненого командира.
15 квітня 2022 року Указом Президента нагороджений орденом за мужність 3 ступеня (посмертно).
Похований на Смолянському військовому кладовищі в місті Житомир.
РІДНИМ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ ПЕРЕДАЛИ ДЕРЖАВНІ НАГОРОДИ... 

Випускнику Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Владиславу Селютіну – навічно 20. Він загинув 7 березня в Бучанському районі на Київщині, де у складі зведеної курсантської роти захищав село Горенка. Владислав устиг порадіти тому, що отримав офіцерське звання. Але поносити офіцерські погони, на жаль, уже не встиг…

Він був фахівцем з аеророзвідки

Про це нашим читачам розповів його батько, Геннадій Селютін, коли завітав до редакції. Пан Геннадій – військовий пенсіонер. Так склалася доля, що виховував свого молодшого сина самостійно. Владислав народився у Ростовській області.

– Наша родина жила в містечку Красний Луч на Луганщині, – розповів пан Геннадій. – Там син пішов у перший клас. До слова, він був дуже самостійний. Навіть у садочок ішов сам, а я вирушав у інший бік – на службу. Коли росіяни захопили Крим і почалася російська агресія на Донбасі, наше місто було окуповане. Ми переїхали до міста Хойники (Білорусь), де син продовжив навчання у школі.

Батько зізнається: саме він мріяв, щоб син став військовим. І наполіг, аби той вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Сьогодні шкодує про те рішення. Сину подобалося куховарити, він цікавився кулінарією, може, якби навчався в цій сфері, доля Владислава склалася б інакше, він би був живий... Але склалося так, як склалося

У серпні 2016-го Владислав Селютін починає навчання в Чернігові. Він захоплювався спортом, посідав призові місця на спортивних змаганнях з легкої атлетики. А ще цікавився комп’ютерною технікою та програмуванням. Батько на той час уже переїхав до нашого міста. В усьому підтримує сина. Підтримав і його намір продовжити навчання в Житомирському військовому інституті ім. С. Корольова.

У військовому виші Владислав вибрав спеціалізацію «керування безпілотними апаратами», набув знання та навички щодо ведення аеророзвідки, коригування артилерійського вогню. За словами батька, торік син брав участь у спільних навчаннях з військами НАТО «Козацька булава» і його екіпаж показав дуже високий рівень підготовки. Владислава навіть запросили продовжити навчання в Канаді після закінчення інституту. На жаль, цього не сталося.

Освідчився за годину до загибелі

У Житомирі Владислав зустрів і своє кохання. Познайомився із нареченою в цьому ж навчальному закладі. Освідчився дівчині буквально за годину до своєї загибелі. Напевно, для них обох це дуже важливо. Нині дівчина служить у ЗСУ. Вона й повідомила пану Геннадію телефоном про те, що Владислав загинув. Командири сина не могли до нього додзвонитися, адже Чернігів на той момент уже перебував в облозі рашистів. Були проблеми зі світлом і зв’язком. Через цю облогу батько не зміг поїхати і на похорон.

– Трохи більше місяця син не дожив до свого 21-ліття, – розповідає про свій невгамовний біль наш співрозмовник. – Сьомого березня ворог обстріляв бойові позиції курсантської роти. Командир капітан Віталій Морозов отримав поранення, і Владислав кинувся до нього, хотів надати медичну допомогу. Однак сам отримав множинні осколкові поранення. З ними загинув ще один курсант. Загалом там полягли троє молодих хлопців.

Я висловлюю співчуття батькові. Важко в цій ситуації знайти потрібні слова. Коли гинуть українські воїни, це завжди чиїсь сини, брати, чоловіки, батьки, кохані – найрідніші й найдорожчі. І це завжди величезна втрата. Це надзвичайно боляче. А коли гинуть молоді талановиті хлопці, які взагалі життя не бачили і перед якими відкривалися такі перспективи, як от навчання за кордоном, одруження, – це втрата для всіх, для всієї країни.

– Напевно, вони були занадто молоді, занадто недосвідчені, – розмірковує вголос Геннадій Селютін. – Зовсім не мали бойового досвіду. Вони навчалися на четвертому курсі, їх випустили достроково й одразу направили на фронт. Напевно, більш досвідчений воїн подумав би, перш ніж щось зробити. Почекали би, коли закінчиться обстріл. А вони побігли до командира. Не можна ж під мінометним обстрілом! І командир, як мені розповідали інші хлопці, кричав: «Ніхто до мене не підходьте!» Але син хотів йому допомогти…

Батько Владислава розповідає, що його син нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Як записано в книзі пам’яті Житомирського військового інституту – «за сумлінність, професіоналізм і героїзм». Пан Геннадій їздив і в інститут до Житомира, і на місце загибелі свого сина. Повісив там меморіальну дошку. Його цікавило, як же все сталося. Але інформації – обмаль. Син навчався як розвідник, і служив у відповідному підрозділі.

«Нас палять, але ми не здаємося»

На моє запитання, як батько виховував сина-героя, чи був з ним суворим, вимогливим, пан Геннадій відповів: «Все як у всіх. Часом треба було проявити вимогливість. Але загалом намагався ні в чому йому не відмовляти. Коли він ще був маленьким, возив у Росію до бабусі, аби він з нею познайомився. Не забороняв спілкуватися з мамою, син знав, хто вона, як звати. Але знайшов її буквально 1 березня – за тиждень до своєї загибелі. Жінка зараз живе в Німеччині».

Ще розповів, що довго не міг повірити, що сина вже нема серед живих. Коли пізніше зміг поспілкуватися з його одногрупниками, побратимами, вони розповіли, як шукали тіло бійця у моргах. Розповіли, що Владислав усього-на-всього один день устиг побути лейтенантом. Звання йому присвоїли нібито 5 березня. Усі тоді раділи: «Ми – офіцери!»

– Я був на тому місці, де вони троє загинули. Це моторошно. Схоже на Брестську фортецю. Це якісь склади вздовж річки, підвали, – розповідає батько українського воїна. – Орки не могли їх звідти вибити, тому підпалили. На складах були якісь мастила, які почали горіти. На стінах побачив написи: «Нас палять, але ми не здаємося», група така-то. По 18–20 років їм усім було.

Поховали молодих офіцерів на військовому кладовищі в Житомирі. За словами батька, там завжди свіжі квіти, тобто завжди хтось приходить. Коли ховали його сина, було всього декілька свіжих могил. А зараз – дуже багато. Дуже. Нам варто пам’ятати кожного!

«Лише добу він носив офіцерські погони. Але своїм вчинком засвідчив, що став справжнім бойовим офіцером», – написано в книзі пам’яті Житомирського військового інституту на сторінках, присвячених Владиславу Селютіну. Вічна йому пам’ять! І вічна слава всім полеглим захисникам України.

Вікторія Сидорова, фото надані Геннадієм Селютіним

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 617

   У Крижополі на Вінниччині з військовими почестями поховали 20-річного лейтенанта Костянтина Новожена. Він загинув в районі населеного пункта Красногорівка Донецької області від вогнепальних  поранень, отриманих внаслідок обстрілу ворога.
   «Найрідніші трималися з усіх сил, щоб не кричати посеред цієї процесії на увесь світ, щоб не божеволіти прямо тут і прямо зараз від розпачу і горя. Вони були мужні у своїй трагедії і скорботі… Так саме, як був мужнім їх Костик — лейтенант, командир другого
механізованого взводу третьої механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4004, який закрив собою двох своїх побратимів, врятувавши тим самим їм життя, — розповідає місцеве видання „Сільські новини“.
   - Власне, як згадували на церемонії прощання, Костя був хоробрим і мужнім завжди — у школі заступався за всіх, кого тільки ображали, допомагав усім, хто потребував допомоги. А відтак і професію собі обрав мужню — військового, як і його старший брат Сергій, щоб
ще й Батьківщину захищати. Що він і робив, даючи гідну відсіч російським окупантам. І якби не ця надзвичайно жорстока й до абсурду безглузда війна, яку принесли на нашу українську землю російські нелюди, Костик (а саме так тепло і з любов’ю всі називали надто юного, але вже такого по дорослому відважного Захисника) міг би багато досягти у мирній військовій справі, бо любив її, як і Україну, усім серцем. Міг би одружитись, бути хорошим чоловіком, гарним батьком… Міг би жити та жити — на радість рідним, на благо країни… Та не судилося…»
   Рідні загиблого Героя були мужні у своїй скорботі Проводжала громада свого захисника, стоячи на колінах, вистеливши дорогу похоронній процесії квітами. Запам’яталась і сонцесяйна усмішка Героя на портреті, з якою він ніби промовляв до всіх: буде мир і буде Україна!..

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 655

   У Прилуках 24 травня поховали лейтенанта Ярослава Походню, який загинув біля Богородичного, Донецька область. Народився Ярослав 8 лютого 2000 року. Після 9 класів Прилуцької загальноосвітньої школи № 2 навчався в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім - вступ у 2017 році до Одеської військової академії на факультет підготовки спеціалістів десантної штурмових військ. У 2021 році отримав офіцерське звання та прибув на службу у 90-й окремий аеромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова (81-а окрема аеромобільна бригада), де обіймав посаду командира взводу, пізніше - командира роти.
   За час служби Ярослав Походня був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "За досягнення у військовій службі ІІ
ступеня" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня. З початком повномасштабної війни 24 лютого разом з побратимами вирушили у Донецьку область на виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності та недоторканості України.
   20 травня під час боїв в районі населеного пункту Богородичне військовий загинув. Рідні та близькі, побратими та друзі із болем в серці востаннє
попрощалися з Героєм у Соборі Різдва Пресвятої Богородиці на рідній землі.

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 1231

   26 лютого 2022 року льотчик нашої бригади капітан Андрій Антихович на літаку Су-25 здійснював бойовий виліт в Херсонському напрямку для зупинення ворожих сил, що намагались за всяку ціну форсувати Дніпро задля подальшого наступу на Миколаїв та Одесу.
   Андрій виявив колони техніки та живої сили противника та завдав по них успішного вогневого
ураження, чим зупинив просування ворога на напрямку наступу. Нажаль, виконуючи бойове завдання, наш штурмовик був збитий засобами ППО орків. Підступний ворог зміг влучити у літак, але не зміг зламати рішучість та сміливість Українського льотчика в його бажанні боронити Українську Землю. До останньої секунди свого життя капітан Антихович мужньо виконував бойове завдання. А в останню мить, коли постало рішення - катапультуватися чи знищити проклятих окупантів – не вагаючись направив підбитий літак в бік колони ворожої техніки.
   За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Андрій Антихович був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
   У цей день висловлюємо щирі слова підтримки та розділяємо скорботу рідним Андрія – мамі, Світлані Григорівні, та сестрі - Вікторії. Ми назавжди збережемо в серцях пам'ять про нашого побратима та помстимося ворогові за загибель Андрія!

4 лютого 2024 року на новому кладовищі села Зазим’я відбулося перепоховання тіла українського військового. Батьки воїна проживають в нашій громаді і тому їхнім бажанням було поховати сина тут.
Попрощатися з льотчиком прийшли жителі громади, побаратими воїна, його рідні та друзі.

Антихович Андрій Миколайович народився 21 травня 1996 року в місті Бахмач Чернігівської області. Закінчив Бахмацьку гімназію. Одночасно тренувався у ДЮСШ на відділенні футболу. Захищав честь Бахмаччини на обласних і Всеукраїнських змаганнях. Після закінчення 9-го класу вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де і закохався в небо. Тому без вагань вирішив стати льотчиком та вступати до Харківського військового університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. З 2018 року проходив військову службу в 299 бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. В бригаді зарекомендував себе як вправний і дуже здібний молодий льотчик.

Завжди був усміхненим, життєрадісним. Він притягав до себе людей, тому коли Андрій вже набрався досвіду, то із захопленням допомагав молодшим побратимам.

В бригаді у Андрія було прізвисько “Соколик”. Таке прізвисько дав йому, молодому лейтенанту, командир бригади. Під час перевірки у польоті Андрій настільки вразив своїми здібностями командира, що після польоту той сказав: “Літає як сокіл, буде Соколиком!”.

Андрій обожнював свою роботу, він завжди з хистом проводив розбір польотів до найменших деталей, ходив з моделькою літачка аж поки не доведе усі дії до автоматизму. Напевно саме це і дало Андрію впевненості у собі, і він без нотки сумніву стрибнув, у літак коли це дійсно стало необхідністю.

У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Андрій був на бойовому чергуванні. Тобто він одним з перших став на захист України. Він чудово впорався з командою старшого начальника по виводу авіаційної техніки з-під удару, і в той же день почав виконувати бойові завдання по знищенню техніки та живої сили противника. За 24-25 лютого Андрій успішно виконав бойові вильоти, зупиняючи просування рашистських колон на південному напрямку.

26 лютого, всього на третій день війни, капітан Антихович здійснював свій черговий, але, нажаль, фатальний бойовий виліт на літаку Су-25 у складі пари на Херсонському напрямку для стримування ворожих сил, що намагались за всяку ціну переправитись через Дніпро задля подальшого наступу на Миколаїв та Одесу. Андрій Миколайович виявив колони техніки та живої сили противника та завдав по них успішного вогневого ураження, чим затримав просування ворога на напрямку наступу. На жаль, виконуючи бойове завдання, наш штурмовик був збитий засобами ППО російської армії. Підступний ворог зміг влучити у літак, але не зміг зламати рішучість та сміливість українського льотчика в його бажанні боронити Україну. До останньої секунди свого життя Андрій мужньо виконував бойове завдання, а в останню мить, коли постало рішення катапультуватись чи знищити проклятих окупантів – не вагаючись направив підбитий літак в бік колони ворожої техніки.

Андрію Миколайовичу, нашому “Соколику”, назавжди залишилося 25…

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №262/2022 від 18.04.2022 року Андрій Антихович був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Місцеві жителі селища Антонівка, що поблизу нової Каховки Херсонської області, навіть перебуваючи в окупації, змогли знайти і тимчасово поховати нашого Соколика.

Вічна пам’ять Антиховичу Андрію Миколайовичу! Герої не вмирають!

Деталі

Автор: admin

Перегляди: 606

   Народився 1987 року у місті Конотоп (Сумська область) у родині офіцера. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою; студент 2-го курсу Конотопського інституту — мріяв стати інженером.
   У часі війни — старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади.
   8 травня 2016 року загинув пополудні поблизу міста Авдіївка, підірвавшись на фугасі під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті щодо облаштування блокпосту.
 11 травня 2016 року похований у Конотопі.

Старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади Олександр Сергійович Півень загинув 8 травня 2016 року під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті в районі м. Авдіївка Донецької області.

Народився  Олександр Сергійович Півень 3 жовтня 1987 року у місті Конотоп (Сумська область) у родині офіцера. Навчався у Конотопській ЗОШ №13. По закінченні школи вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом став студентом  Конотопського інституту Сумського державного університету. Мріяв стати інженером. Був призваний на військову  службу під час мобілізаціії.

Указом Президента України №306/2016 від 20 липня 2016 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» старшого солдата батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади «Запоріжжя» Збройних Сил України Олександра Сергійовича Півня нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Почесний громадянин Конотопа» (посмертно).

На будівлі ЗОШ №13 встановлено Меморіальну дошку Герою.