- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 792
У Крижополі на Вінниччині з військовими почестями поховали 20-річного лейтенанта Костянтина Новожена. Він загинув в районі населеного пункта Красногорівка Донецької області від вогнепальних поранень, отриманих внаслідок обстрілу ворога.
«Найрідніші трималися з усіх сил, щоб не кричати посеред цієї процесії на увесь світ, щоб не божеволіти прямо тут і прямо зараз від розпачу і горя. Вони були мужні у своїй трагедії і скорботі… Так саме, як був мужнім їх Костик — лейтенант, командир другого
механізованого взводу третьої механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4004, який закрив собою двох своїх побратимів, врятувавши тим самим їм життя, — розповідає місцеве видання „Сільські новини“.
- Власне, як згадували на церемонії прощання, Костя був хоробрим і мужнім завжди — у школі заступався за всіх, кого тільки ображали, допомагав усім, хто потребував допомоги. А відтак і професію собі обрав мужню — військового, як і його старший брат Сергій, щоб
ще й Батьківщину захищати. Що він і робив, даючи гідну відсіч російським окупантам. І якби не ця надзвичайно жорстока й до абсурду безглузда війна, яку принесли на нашу українську землю російські нелюди, Костик (а саме так тепло і з любов’ю всі називали надто юного, але вже такого по дорослому відважного Захисника) міг би багато досягти у мирній військовій справі, бо любив її, як і Україну, усім серцем. Міг би одружитись, бути хорошим чоловіком, гарним батьком… Міг би жити та жити — на радість рідним, на благо країни… Та не судилося…»
Рідні загиблого Героя були мужні у своїй скорботі Проводжала громада свого захисника, стоячи на колінах, вистеливши дорогу похоронній процесії квітами. Запам’яталась і сонцесяйна усмішка Героя на портреті, з якою він ніби промовляв до всіх: буде мир і буде Україна!..
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 962
У Прилуках 24 травня поховали лейтенанта Ярослава Походню, який загинув біля Богородичного, Донецька область. Народився Ярослав 8 лютого 2000 року. Після 9 класів Прилуцької загальноосвітньої школи № 2 навчався в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім - вступ у 2017 році до Одеської військової академії на факультет підготовки спеціалістів десантної штурмових військ. У 2021 році отримав офіцерське звання та прибув на службу у 90-й окремий аеромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова (81-а окрема аеромобільна бригада), де обіймав посаду командира взводу, пізніше - командира роти.
За час служби Ярослав Походня був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "За досягнення у військовій службі ІІ
ступеня" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня. З початком повномасштабної війни 24 лютого разом з побратимами вирушили у Донецьку область на виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності та недоторканості України.
20 травня під час боїв в районі населеного пункту Богородичне військовий загинув. Рідні та близькі, побратими та друзі із болем в серці востаннє
попрощалися з Героєм у Соборі Різдва Пресвятої Богородиці на рідній землі.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1463
26 лютого 2022 року льотчик нашої бригади капітан Андрій Антихович на літаку Су-25 здійснював бойовий виліт в Херсонському напрямку для зупинення ворожих сил, що намагались за всяку ціну форсувати Дніпро задля подальшого наступу на Миколаїв та Одесу.
Андрій виявив колони техніки та живої сили противника та завдав по них успішного вогневого
ураження, чим зупинив просування ворога на напрямку наступу. Нажаль, виконуючи бойове завдання, наш штурмовик був збитий засобами ППО орків. Підступний ворог зміг влучити у літак, але не зміг зламати рішучість та сміливість Українського льотчика в його бажанні боронити Українську Землю. До останньої секунди свого життя капітан Антихович мужньо виконував бойове завдання. А в останню мить, коли постало рішення - катапультуватися чи знищити проклятих окупантів – не вагаючись направив підбитий літак в бік колони ворожої техніки.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Андрій Антихович був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
У цей день висловлюємо щирі слова підтримки та розділяємо скорботу рідним Андрія – мамі, Світлані Григорівні, та сестрі - Вікторії. Ми назавжди збережемо в серцях пам'ять про нашого побратима та помстимося ворогові за загибель Андрія!
4 лютого 2024 року на новому кладовищі села Зазим’я відбулося перепоховання тіла українського військового. Батьки воїна проживають в нашій громаді і тому їхнім бажанням було поховати сина тут.
Попрощатися з льотчиком прийшли жителі громади, побаратими воїна, його рідні та друзі.
Антихович Андрій Миколайович народився 21 травня 1996 року в місті Бахмач Чернігівської області. Закінчив Бахмацьку гімназію. Одночасно тренувався у ДЮСШ на відділенні футболу. Захищав честь Бахмаччини на обласних і Всеукраїнських змаганнях. Після закінчення 9-го класу вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де і закохався в небо. Тому без вагань вирішив стати льотчиком та вступати до Харківського військового університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. З 2018 року проходив військову службу в 299 бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. В бригаді зарекомендував себе як вправний і дуже здібний молодий льотчик.
Завжди був усміхненим, життєрадісним. Він притягав до себе людей, тому коли Андрій вже набрався досвіду, то із захопленням допомагав молодшим побратимам.
В бригаді у Андрія було прізвисько “Соколик”. Таке прізвисько дав йому, молодому лейтенанту, командир бригади. Під час перевірки у польоті Андрій настільки вразив своїми здібностями командира, що після польоту той сказав: “Літає як сокіл, буде Соколиком!”.
Андрій обожнював свою роботу, він завжди з хистом проводив розбір польотів до найменших деталей, ходив з моделькою літачка аж поки не доведе усі дії до автоматизму. Напевно саме це і дало Андрію впевненості у собі, і він без нотки сумніву стрибнув, у літак коли це дійсно стало необхідністю.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Андрій був на бойовому чергуванні. Тобто він одним з перших став на захист України. Він чудово впорався з командою старшого начальника по виводу авіаційної техніки з-під удару, і в той же день почав виконувати бойові завдання по знищенню техніки та живої сили противника. За 24-25 лютого Андрій успішно виконав бойові вильоти, зупиняючи просування рашистських колон на південному напрямку.
26 лютого, всього на третій день війни, капітан Антихович здійснював свій черговий, але, нажаль, фатальний бойовий виліт на літаку Су-25 у складі пари на Херсонському напрямку для стримування ворожих сил, що намагались за всяку ціну переправитись через Дніпро задля подальшого наступу на Миколаїв та Одесу. Андрій Миколайович виявив колони техніки та живої сили противника та завдав по них успішного вогневого ураження, чим затримав просування ворога на напрямку наступу. На жаль, виконуючи бойове завдання, наш штурмовик був збитий засобами ППО російської армії. Підступний ворог зміг влучити у літак, але не зміг зламати рішучість та сміливість українського льотчика в його бажанні боронити Україну. До останньої секунди свого життя Андрій мужньо виконував бойове завдання, а в останню мить, коли постало рішення катапультуватись чи знищити проклятих окупантів – не вагаючись направив підбитий літак в бік колони ворожої техніки.
Андрію Миколайовичу, нашому “Соколику”, назавжди залишилося 25…
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №262/2022 від 18.04.2022 року Андрій Антихович був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Місцеві жителі селища Антонівка, що поблизу нової Каховки Херсонської області, навіть перебуваючи в окупації, змогли знайти і тимчасово поховати нашого Соколика.
Вічна пам’ять Антиховичу Андрію Миколайовичу! Герої не вмирають!
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 810
Народився 1987 року у місті Конотоп (Сумська область) у родині офіцера. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою; студент 2-го курсу Конотопського інституту — мріяв стати інженером.
У часі війни — старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади.
8 травня 2016 року загинув пополудні поблизу міста Авдіївка, підірвавшись на фугасі під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті щодо облаштування блокпосту.
11 травня 2016 року похований у Конотопі.
Старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади Олександр Сергійович Півень загинув 8 травня 2016 року під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті в районі м. Авдіївка Донецької області.
Народився Олександр Сергійович Півень 3 жовтня 1987 року у місті Конотоп (Сумська область) у родині офіцера. Навчався у Конотопській ЗОШ №13. По закінченні школи вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом став студентом Конотопського інституту Сумського державного університету. Мріяв стати інженером. Був призваний на військову службу під час мобілізаціії.
Указом Президента України №306/2016 від 20 липня 2016 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» старшого солдата батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади «Запоріжжя» Збройних Сил України Олександра Сергійовича Півня нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Почесний громадянин Конотопа» (посмертно).
На будівлі ЗОШ №13 встановлено Меморіальну дошку Герою.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 746
Народився 7 жовтня 1993 року у місті Мена Чернігівської області.
У 2009 році закінчив Менську ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Т. Г. Шевченка. Того ж року вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, після закінчення якого навчався у Київському національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут».
Навчання у виші перервав у зв’язку з подіями на Майдані, був активним учасником Революції Гідності. З початком військових дій на сході України пішов у лави добровольчого батальйону «Айдар». Під час боїв був поранений, але від госпіталізації відмовився.
Загинув 31 січня 2015 року внаслідок розриву снаряду під час виконання бойового завдання по охороні ТЕЦ міста Щастя
Новойдарського району Луганської області.
Похований у місті Мена Чернігівської області.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 766
Народився 4 березня 1986 року у селі Атюша, Коропського району, Чернігівської області. Після закінчення восьмого класу Атюшівської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. По закінченню ліцею продовжив здобувати фах військового у Харківському інституті танкових військ, де отримав диплом з відзнакою та ступінь бакалавра. Активно займався спортом. Здобув срібну медаль по гирьовому спорту на чемпіонаті України серед вищих навчальних військових закладів, був призером чемпіонату України по бойовому самбо.
Коли розпочалися бойові дії на сході, С. Ковтун добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Воював у складі 25-ї Дніпропетровської десантної високомобільної бригади, брав участь у багатьох бойових операціях, останнім часом був командиром танку. Загинув 31 липня 2014 року від снайперського вогню під час бою за місто Шахтарськ Донецької області.
Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Станіслав служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді в Гвардійському на Дніпропетровщині, – каже районний військовий комісар
Олександр Кальченко. –Загинув під містом Шахтарськом.
Про останні дні і години життя Станіслава Ковтуна ми запитали в його товариша по службі, який приїхав з поля бою. Заходили в місто, намагались його звільнити, – розповідає Дмитро. Чотири доби тримали бій, на нас сипали мінометами… А на п’ятий день почали відступати. Нарвалися на блокпост, на засідку. Стас виліз по пояс з танку, щоб поміняти короб на СВТ, стрічку з патронами. Уже поставив, перезарядив. І тут у шию йому поцілив снайпер… Він загинув відразу, без мук. Сталося це 31 липня, близько сьомої ранку.
Стас був командиром танка. Він прикривав відхід нашого батальйону. Був дуже сміливим (хто б ще насмілився у бою міняти короб), веселим,
відкритим, усіх підбадьорював, рвався в бій. Увесь наш взвод учив бойовому самбо. А ще був великим патріотом. Значно більшим, ніж я. На цю тему ми постійно сперечалися, навіть сварилися. Ми з ним відразу потоваришували, як тільки він прийшов. Спочатку був моїм підлеглим. Я
його навчив з БМД стріляти. Він схоплював усе на льоту. За два дні освоїв управління цією машиною, чітко виконував завдання. Коли
поїхали на схід, з нами було два танки. І командира одного з них, офіцера, поранили. Стас став на його місце, бо вмів керувати танком.
…Лине молитва. Із церкви на сильних плечах солдати виносять уквітчану труну. Запилюженою сільською вулицею довга процесія прямує на кладовище. Поховали героя з військовими почестями.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1119
Дата народження: 13.01.1983
Дата загибелі: 24.06.2014
Звання: Підполковник (посмертно)
Підрозділ: Спецпідрозділ СБУ "Альфа"
Місце проживання: Ніжин, Чернігівська область, Україна
Місце загибелі: Слов’янськ, Донецька область, Україна
Сім'я: Дружина, донька (2010 р.н.)
Ігор Горбенко, будучи сином офіцера, народився у німецькому місті Потсдам, де на той час проходив службу його батько. Закінчив Ніжинську гімназію № 3, після чого навчався у Чернігівському ліцеї з ПВФП та Полтавському військовому іституті зв"язку, який закінчив 2005 року. З 2005 по 2010 рік служив командиром взводу радіозв'язку відділення радіо та супутникового зв'язку центра зв'язку Збройних Сил України в смт. Гостомель.
З 2010 року служив на оперативно-технічних посадах у підрозділі "Альфа" Служби безпеки України. Під час війни на сході України у 2014 році виконував завдання із забезпечення блокпостів апаратурою зв'язку. 24 червня 2014 року, приблизно о 17:15 під Слов"янськом у Донецькій області, поблизу блокпосту № 6 в районі гори Карачун, після проведення спеціального заходу з монтажу та налагодження телекомунікаційного
обладнання контролю майор Горбенко у складі технічної групи перебував на борту вертольоту МІ-8 Міністерства оборони України, який був обстріляний терористами з ПЗРК. Внаслідок влучення ракети у вертоліт останній вибухнув та впав на землю, почалася пожежа, відбулося детонування боєкомплекту. Всі, хто був на борту вертольоту, загинули. Ідентифікація тіл загиблих проводилася за експертизою ДНК. 3 липня 2014 року року Ігора поховали в смт. Гостомель.
Залишилась дружина та трирічна донька у Гостомелі, брат та батько у Ніжині.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1700
Старший лейтенант 08.08.1990 – 02.02.2015
Стельмах Олександр Миколайович - командир взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, старший лейтенант.
Народився 8 серпня 1990 року в селі Радовель Олевського району Житомирської області. Пізніше родина переїхала до села Хомутець Брусилівського району Житомирської області. У 2005 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи села Хомутець Брусилівського району, а у 2007 році - Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
З 2008 року в Збройних Силах України. У 2013 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «Комплекси, прилади та пристрої артилерійської розвідки».
З 2013 року служив в 95-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А0281, місто Житомир).
З весни 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України. 2 лютого 2015 року старший лейтенант Стельмах загинув поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області в районі Донецького аеропорту.
5 лютого 2015 року похований на кладовищі села Хомутець Брусилівського району.
1 вересня 2015 року у селі Хомутець Брусилівського району на фасаді будівлі загальноосвітньої школи (вулиця Шкільна, 22), де навчався Олександр Стельмах, йому встановлено меморіальну дошку.
8 грудня 2015 року у місті Чернігів на фасаді будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (вулиця Стрілецька, 1), де навчався Олександр Стельмах, йому встановлено меморіальну дошку.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (23.05.2015; посмертно).
Залишились батьки та брат.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 2569
Чернігівщина попрощалася з нашим земляком – лейтенантом Бойправом Дмитром Юрійовичем, який ціною власного життя захищав
рідну Батьківщину від ворожої орди.
Провести бійця в останню путь зібралися рідні та близькі, друзі та побратими, в пам’яті яких Дмитро назавжди залишиться Героєм, що до
останнього удару серця любив Україну та боровся за її свободу та Незалежність.
Народився Бойправ Дмитро у селі Десна, що на Чернігівщині. Після навчання він вирішив долучитися до лав Збройних Сил України, ставши оборонцем рідного краю.
Так, Дмитро потрапив до складу 1 Сіверської танкової бригади, де виконував обов’язки командира танкової роти.
8 травня 2022 року 22-річний Дмитро загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини…
Сьогодні ж у с. Десна відбулося прощання з Героєм Сіверщини та України та вшанування його світлої пам’яті. Поховали Дмитра на цивільному кладовищі у с. Тужар, де він нарешті зможе спочити з миром.
Керівництво та особовий склад Чернігівського обласного ТЦК та СП висловлюють щирі співчуття рідним загиблого Героя. Пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях!
Джерело: Чернігівський обласний ТЦК та СП
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1205
Капітан 13.03.1989 – 16.02.2015 Бутусов Юрій Юрійович - командир групи спеціального призначення роти спеціального призначення загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, капітан.
Народився 13 березня 1989 року у місті Чернігів. У 2003 році закінчив 8 класів загальноосвітньої школи № 27 міста Чернігова, у 2006 році - з золотою медаллю Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
З 2006 року в Збройних Силах України. У 2010 році закінчив з відзнакою факультет аеромобільних військ та розвідки Академії
сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення».
З 2010 року служив в 3-у окремому полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А0680, місто Кіровоград).
З весни 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України.
Група під командуванням капітана Бутусова брала участь при штурмі, захоплені та обороні стратегічної висоти - кургана Савур-Могила, який розташований в Шахтарського району Донецької області. Також група зіграла важливу роль в бойових діях в районі міста Сніжне Донецької області. 23 серпня 2014 року група під командуванням капітана Бутусова своєчасно виявила та доповіла командуванню про вторгнення регулярних частин Збройних Сил Російської Федерації на територію України. 24 серпня 2014 року група капітана Бутусова останньою виходила з селища міського типу Кутейникове Амвросіївського району Донецької області.
16 лютого 2015 року колона забезпечення, якою командував капітан Бутусов, при виході з міста Дебальцеве близько 11:00 потрапила у засідку в районі села Новогригорівка Артемівського району Донецької області (нині - Бахмутський район Донецької області). В результаті бою бойовики підбили перший бронетранспортер, командиром якого був капітан Бутусов. Не зважаючи на це, він продовжував командувати та допоміг врятуватися зі підбитого бронетранспортера двом товаришам, але сам отримав тяжке поранення, несумісне з життям.
28 березня 2015 року похований на міському кладовищі міста Бахмач Чернігівської області.
13 жовтня 2015 року у центрі міста Бахмача, на площі Героїв Майдану, було урочисто відкрито меморіальну плиту на честь капітана Юрія Бутусова.
8 грудня 2015 року у місті Чернігів на фасаді будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (вулиця Стрілецька, 1), де навчався Юрій Бутусов, йому встановлено меморіальну дошку.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня
(04.06.2015; посмертно), відзнакою "Народний Герой України" (04.06.2015; посмертно).
Залишились батьки та брат.
“Хлопці, ви найкращі, я люблю вас!” – Останній бій капітана Юрія Бутусова
В интервью “Цензор.НЕТ”, которое мы взяли вместе с Викой Ясинской, Довгорук рассказал о том, как погиб капитан Бутусов, с которым он был до последнего вздоха. Машина с ранеными, которая шла за его БТРом, благодаря этому бою сумела развернуться и спастись.
“Юра Бутусов был раньше моим командиром группы, но потом нас разбросало, оказались в разных группах. Спецназ 3-го полка сопровождал колонны из Бахмута в Дебальцево. Юра подошел ко мне на базе, спросил: “Вадос, пойдешь со мной в группе? Нужны люди с опытом”. Я сказал: “Командир, с тобой – пойду”.
Мы уважали, Юру, он настоящий. У нас не было своей “брони”, и нам придали бронетранспортер 101-й бригады охраны. Нам поставили задачу охранять колонны. Противник уже был на этой дороге, она одна осталась тогда в Дебальцево. Туда и обратно мы прорвались с боем. Обстрелы были постоянные, из стрелкового оружия, и потому командир нам приказал находиться внутри БТРа, и мы шли на скорости, отвечал башенный стрелок. Это был риск, но у нас получалось. И вот нам снова поставили задачу провести конвой в Дебальцево, и снова мы прорывались под обстрелом и с боем. Мы попадали в засады раз пять или шесть. Задачу на выход нового конвоя нам поставили в штабе 128-й бригады. Там два каких-то полковника дали новый маршрут на выход из Дебальцево. Не тот, по которому мы шли раньше, сказали, что противник уже все окружил, а через город. С нами в колонне шла машина с ранеными и машина с погибшими. Нам дали БМП – Юра поставил ее в замыкание. А наш БТР шел первым. Но получилось так, что этот новый маршрут, который нам дали, вел прямо на позиции противника. “Сепары” уже зашли в Дебальцево, и мы заехали к ним. Юра приказал увеличить скорость, пулеметчик открыл огонь. По нам начали бить со всех сторон. А другие машины благодаря этому спаслись. Главное, машина с ранеными повернула и ушла. Мы тут же получили попадания из гранатомета – в правый борт, а потом в левый борт. Я сидел рядом с командиром – и тут взрыв.
Юра был в сознании и скомандовал всем выбираться из машины. Он сразу понял, что не уйти. В кармане у командира была граната, для себя, последняя… Юру ранило первым взрывом, он закричал: “Ребята, вы самые лучшие, я люблю вас! Простите, если что было не так!”
Тут я потерял сознание, упал на пол. Открываю глаза – а у меня руку оторвало. А командир, тяжело раненый, на моей руке целой лежит. Мой товарищ, Виталий Федитник, он весь на мне лежит, неживой уже.
И вот открываю глаза, Юра рядом, он тоже в сознании. Говорю: “Командир, не могу пошевелиться, помоги”. Юра как-то сумел подвинуться, освободил меня и показывает: “Руку мне посекло, давай ты”. А я: “Ну и что ты мне показываешь, подумаешь, посекло, а у меня вообще руки нет!” И я ему показываю – у меня руку оторвало, она в рукаве лежит, а ее можно как хочешь крутить. И тут… мы как засмеялись оба! И вот сидим мы, ржем, я руку свою качаю.
Замолчали. И тут Юра мне: “Вадос, извини, что так вышло”. А я ему – “Командир, все нормально”. Он: “Давай выбираться будем”.
Да только вижу, у него-то еще и бок весь разворочен. И осколками его буквально к броне пригвоздило. Больно ему страшно, не вырваться, пытается ползти. А кровь не остановить…. Закричал, руками не получается выбраться, так он ногами упирается, выталкивает себя! Не хотел сдаваться. И мы выпали из БТРа. Я подполз к нему – а командиру на лицо падают снежинки и не тают…
Страшных моментов на войне у меня было много – и взрывы и смерти. Но, наверное, самое тяжелое – видеть, как на мне лежал погибший товарищ, и как на моих глазах умер командир, который еще пару минут назад был живой и говорил, что ему очень больно и жарко. А я смотрел на него и понимал, что ничем, ничем не могу ему помочь. Вот эту беспомощность я забыть не могу…
Когда вылез из БТРа было очень плохо, кружилась голова. Жгут я не мог сам наложить, но, наверное, в рану забилась одежда, и еще сильный мороз был минус 20 градусов, это и спасло. Я отошел от дороги сколько мог, метров на триста. Мимо “сепары” шли – а я прикинулся мертвым. Думал, наши пробьются, вытащат. На этом месте я пролежал четыре дня. И столько мыслей передумал… Был сильный мороз, особенно ночью, ветер, мне греться нечем, и я лежу, удивляюсь, как так, раньше бывало выйдешь на холод, за полчаса замерзнешь, а тут лежу без движения не первый день, и живой.
Рядом занимали позиции “сепарские” и российские танки. Заметно было, по лицам, глаза раскосые. Один из танков стал в 15 метрах от меня и чуть ли не сутки бил по нашим позициям. А я лежал, думал, нет, не буду ползти в плен сдаваться. Если найдут, то найдут, а если замерзну – значит такая судьба. Ел снег – больше ничего не было, да и пить хотелось. 19-го вечером, на четвертый день, меня обнаружил случайный “сепарский” патруль из бригады “Призрак”. Подошли, проверили и не пристрелили, а оказали помощь. Потом доставили меня в госпиталь, спасли меня. Но ноги сильно обморозились. Весь госпиталь был забит ранеными “сепарами”, но врачи сделали что могли. Но обмороженные ноги спасти не удалось, их пришлось ампутировать. Потом меня обменяли, и врачи Киевского ожогового центра вернули меня к жизни.
К сожалению, двое моих товарищей – Сергей Глондар и Александр Кориньков, взятые в плен в этом бою, до сих пор находятся в руках противника. Я очень хотел бы, чтобы они поскорей вернулись домой.
Сегодня, на вторую годовщину боя, я сам за рулем машины еду в Бахмач, на могилу моего командира, Народного Героя капитана Бутусова, память о Юре останется со мной навсегда”.
Юрій Бутусов
