- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1029
Капітан 13.03.1989 – 16.02.2015 Бутусов Юрій Юрійович - командир групи спеціального призначення роти спеціального призначення загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, капітан.
Народився 13 березня 1989 року у місті Чернігів. У 2003 році закінчив 8 класів загальноосвітньої школи № 27 міста Чернігова, у 2006 році - з золотою медаллю Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
З 2006 року в Збройних Силах України. У 2010 році закінчив з відзнакою факультет аеромобільних військ та розвідки Академії
сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення».
З 2010 року служив в 3-у окремому полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А0680, місто Кіровоград).
З весни 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України.
Група під командуванням капітана Бутусова брала участь при штурмі, захоплені та обороні стратегічної висоти - кургана Савур-Могила, який розташований в Шахтарського району Донецької області. Також група зіграла важливу роль в бойових діях в районі міста Сніжне Донецької області. 23 серпня 2014 року група під командуванням капітана Бутусова своєчасно виявила та доповіла командуванню про вторгнення регулярних частин Збройних Сил Російської Федерації на територію України. 24 серпня 2014 року група капітана Бутусова останньою виходила з селища міського типу Кутейникове Амвросіївського району Донецької області.
16 лютого 2015 року колона забезпечення, якою командував капітан Бутусов, при виході з міста Дебальцеве близько 11:00 потрапила у засідку в районі села Новогригорівка Артемівського району Донецької області (нині - Бахмутський район Донецької області). В результаті бою бойовики підбили перший бронетранспортер, командиром якого був капітан Бутусов. Не зважаючи на це, він продовжував командувати та допоміг врятуватися зі підбитого бронетранспортера двом товаришам, але сам отримав тяжке поранення, несумісне з життям.
28 березня 2015 року похований на міському кладовищі міста Бахмач Чернігівської області.
13 жовтня 2015 року у центрі міста Бахмача, на площі Героїв Майдану, було урочисто відкрито меморіальну плиту на честь капітана Юрія Бутусова.
8 грудня 2015 року у місті Чернігів на фасаді будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (вулиця Стрілецька, 1), де навчався Юрій Бутусов, йому встановлено меморіальну дошку.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня
(04.06.2015; посмертно), відзнакою "Народний Герой України" (04.06.2015; посмертно).
Залишились батьки та брат.
“Хлопці, ви найкращі, я люблю вас!” – Останній бій капітана Юрія Бутусова
В интервью “Цензор.НЕТ”, которое мы взяли вместе с Викой Ясинской, Довгорук рассказал о том, как погиб капитан Бутусов, с которым он был до последнего вздоха. Машина с ранеными, которая шла за его БТРом, благодаря этому бою сумела развернуться и спастись.
“Юра Бутусов был раньше моим командиром группы, но потом нас разбросало, оказались в разных группах. Спецназ 3-го полка сопровождал колонны из Бахмута в Дебальцево. Юра подошел ко мне на базе, спросил: “Вадос, пойдешь со мной в группе? Нужны люди с опытом”. Я сказал: “Командир, с тобой – пойду”.
Мы уважали, Юру, он настоящий. У нас не было своей “брони”, и нам придали бронетранспортер 101-й бригады охраны. Нам поставили задачу охранять колонны. Противник уже был на этой дороге, она одна осталась тогда в Дебальцево. Туда и обратно мы прорвались с боем. Обстрелы были постоянные, из стрелкового оружия, и потому командир нам приказал находиться внутри БТРа, и мы шли на скорости, отвечал башенный стрелок. Это был риск, но у нас получалось. И вот нам снова поставили задачу провести конвой в Дебальцево, и снова мы прорывались под обстрелом и с боем. Мы попадали в засады раз пять или шесть. Задачу на выход нового конвоя нам поставили в штабе 128-й бригады. Там два каких-то полковника дали новый маршрут на выход из Дебальцево. Не тот, по которому мы шли раньше, сказали, что противник уже все окружил, а через город. С нами в колонне шла машина с ранеными и машина с погибшими. Нам дали БМП – Юра поставил ее в замыкание. А наш БТР шел первым. Но получилось так, что этот новый маршрут, который нам дали, вел прямо на позиции противника. “Сепары” уже зашли в Дебальцево, и мы заехали к ним. Юра приказал увеличить скорость, пулеметчик открыл огонь. По нам начали бить со всех сторон. А другие машины благодаря этому спаслись. Главное, машина с ранеными повернула и ушла. Мы тут же получили попадания из гранатомета – в правый борт, а потом в левый борт. Я сидел рядом с командиром – и тут взрыв.
Юра был в сознании и скомандовал всем выбираться из машины. Он сразу понял, что не уйти. В кармане у командира была граната, для себя, последняя… Юру ранило первым взрывом, он закричал: “Ребята, вы самые лучшие, я люблю вас! Простите, если что было не так!”
Тут я потерял сознание, упал на пол. Открываю глаза – а у меня руку оторвало. А командир, тяжело раненый, на моей руке целой лежит. Мой товарищ, Виталий Федитник, он весь на мне лежит, неживой уже.
И вот открываю глаза, Юра рядом, он тоже в сознании. Говорю: “Командир, не могу пошевелиться, помоги”. Юра как-то сумел подвинуться, освободил меня и показывает: “Руку мне посекло, давай ты”. А я: “Ну и что ты мне показываешь, подумаешь, посекло, а у меня вообще руки нет!” И я ему показываю – у меня руку оторвало, она в рукаве лежит, а ее можно как хочешь крутить. И тут… мы как засмеялись оба! И вот сидим мы, ржем, я руку свою качаю.
Замолчали. И тут Юра мне: “Вадос, извини, что так вышло”. А я ему – “Командир, все нормально”. Он: “Давай выбираться будем”.
Да только вижу, у него-то еще и бок весь разворочен. И осколками его буквально к броне пригвоздило. Больно ему страшно, не вырваться, пытается ползти. А кровь не остановить…. Закричал, руками не получается выбраться, так он ногами упирается, выталкивает себя! Не хотел сдаваться. И мы выпали из БТРа. Я подполз к нему – а командиру на лицо падают снежинки и не тают…
Страшных моментов на войне у меня было много – и взрывы и смерти. Но, наверное, самое тяжелое – видеть, как на мне лежал погибший товарищ, и как на моих глазах умер командир, который еще пару минут назад был живой и говорил, что ему очень больно и жарко. А я смотрел на него и понимал, что ничем, ничем не могу ему помочь. Вот эту беспомощность я забыть не могу…
Когда вылез из БТРа было очень плохо, кружилась голова. Жгут я не мог сам наложить, но, наверное, в рану забилась одежда, и еще сильный мороз был минус 20 градусов, это и спасло. Я отошел от дороги сколько мог, метров на триста. Мимо “сепары” шли – а я прикинулся мертвым. Думал, наши пробьются, вытащат. На этом месте я пролежал четыре дня. И столько мыслей передумал… Был сильный мороз, особенно ночью, ветер, мне греться нечем, и я лежу, удивляюсь, как так, раньше бывало выйдешь на холод, за полчаса замерзнешь, а тут лежу без движения не первый день, и живой.
Рядом занимали позиции “сепарские” и российские танки. Заметно было, по лицам, глаза раскосые. Один из танков стал в 15 метрах от меня и чуть ли не сутки бил по нашим позициям. А я лежал, думал, нет, не буду ползти в плен сдаваться. Если найдут, то найдут, а если замерзну – значит такая судьба. Ел снег – больше ничего не было, да и пить хотелось. 19-го вечером, на четвертый день, меня обнаружил случайный “сепарский” патруль из бригады “Призрак”. Подошли, проверили и не пристрелили, а оказали помощь. Потом доставили меня в госпиталь, спасли меня. Но ноги сильно обморозились. Весь госпиталь был забит ранеными “сепарами”, но врачи сделали что могли. Но обмороженные ноги спасти не удалось, их пришлось ампутировать. Потом меня обменяли, и врачи Киевского ожогового центра вернули меня к жизни.
К сожалению, двое моих товарищей – Сергей Глондар и Александр Кориньков, взятые в плен в этом бою, до сих пор находятся в руках противника. Я очень хотел бы, чтобы они поскорей вернулись домой.
Сегодня, на вторую годовщину боя, я сам за рулем машины еду в Бахмач, на могилу моего командира, Народного Героя капитана Бутусова, память о Юре останется со мной навсегда”.
Юрій Бутусов
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 700
Дата народження: 09.10.1979 року
Дата загибелі: 02.05.2014 року
Звання: Підполковник
Випускник Чернігівського ліцею з ПВФП:1996 року
Підрозділ: 16-та окрема бригада армійської авіації
Місце проживання: Мошни, Черкаська область, Україна
Місце загибелі: Слов’янськ, Донецька область, Україна
Сім'я: Дружина, син (2011 р.н.)
2 травня 2014 року під час антитерористичної операції на сході України поблизу міста Слов'янськ за допомогою переносних зенітних ракетних
комплексів було збито два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання у визначеному районі. В результаті
обстрілу п'ятеро офіцерів Збройних сил України, серед яких був і Олександр Сабада, загинули, один отримав поранення.
Указом президента України №543/2014 від 20.06.2014р. "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу" нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Олександр Сабада народився у селі Мошни на Черкащині, в родині військовослужбовця. В 13 років вирішив вступати до «суворівського» училища. Після розпаду Радянського Союзу родина оселилася у Чернігові. Тут Олександр закінчив ліцей №15 та вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. З 1996 по 2000 рік навчався у Харківському інституті військово-повітряних сил за напрямком «авіація та космонавтика» та здобув спеціальність «Офіцер управління військами оперативно-тактичного рівня». У 2001 році Олександр зустрів свою майбутню дружину Тетяну, вона теж пов'язала своє життя з військовою службою, служила у гарнізоні Канатове. 2002 року Олександр і Тетяна одружилися. Офіцер Сабада проходив службу у різних частинах військової авіації, зокрема, у Вінниці, Коломиї, Житомирі, куди довелося виїхати, коли розформували коломийську частину. Рік Олександр прослужив «на землі», але він дуже хотів знову літати, тож знайшов місце у вертолітній частині в Бродах на Львівщині. Пройшовши спецкурси в Миколаєві, Олександр Сабада знову піднявся у небо. Брав участь в миротворчих місіях ООН в Ліберії (2008) та Конго (2011). Сашко був затятим грибником. Займався авіамоделюванням, удома кілька полиць були заставлені змайстрованими ним власноруч літачками. Сабада обожнював свою професію, жив і дихав нею.
Начальник штабу — перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України, в/ч А2595, м. Броди.
З початком антитерористичної операції на сході України військові льотчики 16-ї ОБрАА виконували завдання в районі Слов'янська і Краматорська у Донецькій області.
2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов'янського району російськими бойовиками за допомогою переносних зенітних ракетних комплексів було збито два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання в районі міста Слов'янська. В результаті обстрілу п'ятеро офіцерів з двох екіпажів бродівської авіабригади загинули, один отримав поранення. Спочатку, близько 3-ї години ранку, підбили вертоліт «09 жовтий», командир екіпажу Сергій Руденко дав можливість одному з членів екіпажу вискочити з вертольота і намагався врятувати ще одного. Вертоліт впав, і в ньому почали вибухати боєприпаси. Майор Сергій Руденко і старший лейтенант Ігор Грішин загинули, поранений капітан Євген Краснокутський був захоплений терористами (його звільнили 5 травня). Вертоліт Руслана Плоходька «40 жовтий» полетів на допомогу, але теж був збитий. Разом із майором Русланом Плоходьком загинули члени екіпажу вертольоту Мі-24П («40 жовтий») майор Олександр Сабада і капітан Микола Топчій. Тіла обгоріли, ідентифікація проводилась за експертизою ДНК.
20 травня в Бродах, на території військової частини відбулося прощання з п'ятьма загиблими льотчиками.
Олександра поховали на Лелеківському кладовищі у Кропивницькому, куди переїхала його дружина Тетяна з двома синами, Олегом (2002 р.н.) і Максимом (2011 р.н.). В Чернігові залишилася мати Тамара Іванівна.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 886
Сергій Телушков був командиром механізованої роти 1 окремої танкової бригади з Гончарівського. Він загинув в бою під Черніговом поблизу Рівнопілля 25 лютого. Два дні Сергія шукали у лікарнях Чернігова, знайшли 27 лютого у морзі серед неопізнаних тіл. В бойову машину, на який сидів зверху Сергій Телушков, прийшов удар. Його відкинуло на 30 метрів, а уламки поранили життєво важливі органи, розповідає наречена Крістіна Терещенко. "Потім почали обстрілювати з автоматів, і це все тривало 10-15 хвилин. Людина, яка була навідником в машині, почала горіти. Він виліз з техніки, і в нього була контузія, він потягнувся до Сергія, але він вже був мертвим".
За два тижні, на 18 березня, в Сергія Телушкова було заплановане весілля, це була річниця їх стосунків з нареченою Крістіною Терещенко.
Вона й розповіла нам про Сергія детальніше. "Ми подали заяву в січні, але нам відмовили у пришвидшеному розписі
шлюбу. І виходить, що одружитися ми так і не встигли". Дівчина вагітна, і за кілька місяців в неї народиться син, про якого
Сергій мріяв все життя. Його назвуть на честь батька. "Казав, що зустрічати з пологового приїде з усією ротою. Він дуже хотів сина. І мріяв, аби він пішов його шляхом і багато займався спортом, як це робив він. В нас буде Сергій Сергійович".
З моменту, як оголосили тривогу, Крістіна завжди була на зв’язку з Сергієм. В день, коли почалася війна, він подзвонив їй і попросив зібрати
речі і поїхати з міста. Він в цей час зустрічав колону ворожих танків, які йшли через Рівнопілля поблизу Чернігова. "О 10:30 я хотіла відвезти йому їжу, бо в них не було навіть води. Але за 15 хвилин він подзвонив і попросив нікуди не їхати, бо йде колона у 50
танків".
У жовтні 2021 року в інтерв’ю Суспільному Сергій Телушков сказав, що буде захищати Україну, допоки йде війна. "Я готовий віддати все заради служби. Я ніколи себе не жалів. Мені головне, аби все було для моїх бійців. Коли вони приходять на службу, я для них стаю і мамою, і татом. Воно так і є, і мені завжди так розповідали, коли я був на їх місці. Я їм віддаю душу. Я буду їздити, поки
не закінчиться ця війна".
Наречена Сергія Телушкова і друзі кажуть, він завжди ставив людей на перше місце і віддавався службі до останнього. "Він загинув в декількох кілометрах від рідного дому. В його житті завжди був спорт, служба і сім’я. Все. Він мріяв про свою сім’ю. Завжди знав, чого хоче від життя, був таким бойовим, цілеспрямованим і світлою людиною", - розповів друг Сергія Олександр Тарнавський.
Він завжди і в усьому був першим, розповідає наречена Крістіна Терещенко. Таким і залишиться в пам’яті назавжди."Він - єдиний командир, який дві ротації повертав своїх бійців живими. Він завжди був першим. Він завжди думав багато за інших, а за себе в останню чергу. Він віддавав себе службі до останнього".
28 травня на сесії Чернігівської міськради трьом родинам загиблих бійців Сергія Телушкова, Сергія Пантелюка та Петра Козубовського передали медалі "За оборону Чернігова".
Сергій Телушков
Медаль Сергія Телушкова у міськраді отримала його дружина Крістіна та син Сергій.
Сергій Телушков – кадровий військовий, був командиром механізованої роти 1-ї танкової бригади. Вперше на фронт, в зону АТО, він потрапив у 21 рік. У 24 вже мав у підпорядкуванні близько ста бійців. За дві ротації на Сході країни він не втратив жодного підлеглого. У жовтні 2021 року в інтерв’ю Суспільному Сергій говорив, що повернути живим та здоровим кожного – його головне завдання.
24 лютого 2022 року Сергій став на захист Чернігова. Він загинув у бою поблизу Рівнопілля 25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення Росії. Два дні його шукали у лікарнях Чернігова. Знайшли чоловіка 27 лютого у морзі серед неопізнаних тіл. На той час його поховали на тимчасовому кладовищі у Ялівщині.
В нього залишилась вагітна наречена, яка народила йому сина Сергія. Хлопчику майже рік і він копія свого батька, розповідала Суспільному наречена Сергія Телушкова Крістіна. Тато Сергія мав позивний "Крепиш", так вона тепер звертається і до сина.
9 березня 2022 року, президент України Володимир Зеленський, за особисту мужність і самовіддані дії посмертно нагородив Сергія Телушкова орденом Богдана Хмельницького III ступеню.
3 серпня, на кладовищі Яцево у Чернігові провели перепоховання командира механізованої роти 1-ї танкової бригади Сергія Телушкова, який загинув 25 лютого 2022 року під час наступу росіян на місто.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 901
Лейтенант Вежновець Владислав, випускник 2018 року.
Після навчання у військовому інституті він нарешті отримав почесне звання офіцера та разом з побратимами став на захист рідного краю. Він з честю виконав свій військовий, а головне - громадянський обов'язок: боронити Незалежність нашої України.
Нажаль, війна забирає найкращих. Вона не зважає на вік, не питає про мрії та плани. І сталося так, що країна вкотре втратила Героя. Армія –
воїна. Батьки – сина. Владислав навікі залишиться в нашій пам'яті, назавжди - у наших серцях!
Вічна пам'ять ГЕРОЮ!
Ніколи не пробачимо загарбницьку орду за долі покалічені, за сльози і біду...
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 721
Випускник 2019 року.
Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, що загинув у ході російського вторгнення в Україну.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державногосуверенітету та територіальної цілісності України, в ірність військовій присязі нагороджений медалю «Захиснику Вітчизни» (2022, посмертно).
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 2975
Народився 22 квітня 1994 року в місті Чернігів.
- Деталі
- Автор: Gorod.cn.ua
- Перегляди: 734
Капітан Володько Віталій Юрійович народився 06.12.1993 року в Чернігові. Тут закінчив 8 класів ЗОШ №10. У 2012 році закінчив навчання в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі вступив до Національної Академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у м. Львів. З часом перевівся до Національного технічного університету у Харкові, який закінчив з відзнакою у 2017 році за напрямком «озброєння та військова техніка», професійна кваліфікація - «інженер-механік, офіцер військового управління тактичного рівня».
Під час навчання брав участь в АТО на сході Батьківщини. Після закінчення військового училища уклав контракт на проходження служби в лавах ЗСУ та проходив військову службу в м. Миколаїв у складі військової частини А1080. Був неодноразово нагороджений відзнаками за сумлінне проходження служби. У 2021 році здобув звання капітана Збройних сил України. Повномасштабне вороже вторгнення зустрів на службі в Миколаєві. Загинув 18 березня 2022 року під час оборони України внаслідок ворожого обстрілу. Був похований на Новому Матвієвському кладовищі в м. Миколаїв. Сьогодні рідні та близькі нарешті попрощалися з ним у рідному Чернігові в Катерининській церкві. Перепоховали воїна на кладовищі Яцево. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 11335
Борис Олександр Олександрович
Випускник 2011 року.
Він з дитинства мріяв про небо і отримав його, ставши пілотом вертольота. У 17 років прийняв присягу на вірність Батьківщині. Вірним їй залишився до кінця. 27-річний ніжинець Олександр Борис загинув 15 березня поблизу Мар’їнки на Донеччині під час виконання бойового завдання. Перш ніж у вертоліт влучила ворожа ракета, він встиг знищити 15 одиниць російської техніки і 30 окупантів. Мама Олександра Світлана каже: у день, коли перестало битися серце сина, закінчилося і її життя.
«Він був дуже доброю, розумною, доброзичливою дитиною. Хотів і старався, щоб усім було добре. Суцільний позитив. Всі казали: «Яка дитина!». Нема вже дитини…»
Олександр Борис народився і виріс у Ніжині. Там закінчив 9 класів у гімназії №3. Із дитинства він захоплювався футболом, їздив на різні змагання, зокрема за кордон.
Після школи хлопець продовжив навчання у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2011 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
«У 17 років прийняв присягу служити на вірність Батьківщині. Він завжди мріяв літати, йому завжди це дуже подобалось. У 2016 році Саша закінчив університет і, оскільки він проходив практику у Херсоні, йому там дуже подобалося – було багато нальотів, гарне командування – він вибрав собі Херсон і був направлений у Херсон», – розповідає мама Олександра Світлана.
Світлана говорить, син служив із задоволенням, отримував нагороди і чергові звання. У 2017-му Олександра нагородили нагрудним знаком від СБУ. У 2018-му – присвоїли звання капітана і він став командиром вертольота. Не один раз хлопець був у зоні проведення АТО та ООС. «Він особливо нічого не розповідав. Я розуміла, бо це служба і не можна казати. Були незначні відрядження, коли він міг говорити, де перебуває. Але ж було не один раз, коли він казав: «Я у відрядженні». Я питаю: «Синку, де?» А він: «Ну мамо…» Тільки він скаже «мамо…», я розумію,
що не можна говорити і що він там». У 2019 році Олександра на рік направили до Демократичної Республіки Конго здійснювати місію ООН.
За це він теж отримав нагороди, зокрема пам’ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець». Навіть за тисячі кілометрів хлопець не забував радувати людей, яких любив. «Коли він був в Африці, на 8 березня зробив подарунок мені і своїй коханій дівчині – замовив для нас квіти. Я навіть не чекала такого. Я була вдома, пролунав дзвінок: «Світлано Олексіївно, вийдіть на подвір’я». Виходжу, а там машина пошти і виходить жінка з букетом квітів. Питає: «Ви знаєте, від кого це?» Це було від Саші».
Після повернення з Африки хлопець продовжив службу в Херсоні. Там жив зі своєю дівчиною Оксаною.
«Коли він був в одному із відряджень, сказав батьку: «Тату, буде війна». А чоловік ще й відповідав: «Та ні, синку, не може бути». 18 січня Олександра відправили у чергове відрядження. Рідні не знали де він, лише здогадувалися. Хлопець же був на Сході України. «24 лютого близько 5-ї години, коли і в нас у Ніжині були перші вибухи, він нам написав: «Доброго ранку! Я вас люблю. Все буде добре». Я одразу відчула щось недобре. Зателефонувала йому, він тільки сказав мені: «Мамо, це війна». Потім уже почали скрізь передавати, що це
війна». Дівчина Олександра тоді була на Закарпатті у своїх батьків. Поїхала провідати їх за кілька тижнів до початку повномасштабної війни, поки коханий був у відрядженні. Туди ж виїхала старша сестра Олександра Елла із дітьми. Хлопець просив поїхати і батьків, але вони вирішили залишитися в Ніжині, адже його тато працює в аварійній газової служби і мав бути на роботі.
«Коли почалася ця війна, спілкування з ним було дуже коротким. Інколи в нього навіть не було часу написати. Він надішле мені повідомлення: «+» – значить, все нормально. Якщо була якась хвилинка, він набирав по відеозв’язку, щоб я його побачила. Я бачила, що він дуже втомлений. Іноді небритий, бо ніколи було. Але він не жалівся. Тільки казав: «Бережіть себе». А я йому відповідала: «Бережи себе! Я молю Бога за тебе і за всіх наших діток, які воюють». Хоч Олександр і був на війні, привітав із 8 березня кохану, сестру і племінницю на Закарпатті. Мамі в Ніжин квіти довезти не змогли через бойові дії. Дівчата раділи дарункам і фотографувалися. Тоді ще ніхто не чекав біди.
За тиждень Олександра не стало. 15 березня він виконував бойове завдання поблизу Мар’їнки на Донеччині. Разом із другим пілотом він знищив 15 одиниць російської техніки, близько 30 окупантів. У вертоліт влучила ворожа ракета РФ. Він впав і згорів.
«Так закінчилося життя мого сина… І моє теж… Так само і в його батька… Нам дуже тяжко. Вже пішов другий місяць, як Саші нема. Це просто пекло, а не життя. Чоловік плаче, як мала дитина. Син для нього був усім. Коли першою у нас народилася донечка, то він казав: «Спочатку – нянька, потім – лялька. У мене все одно син буде». Коли я вдруге завагітніла і вперше сама пішла на УЗД, там сказали, що буде дівчинка. Я вдома сказала чоловікові, що буде донька. Він одразу так нахнюпився, навіть окремо на дивані спав. А потім і каже: «Знаєш, я так подумав, хай буде і друга дівчинка, але все одно в мене буде син». Згодом, коли я вдруге пішла на УЗД, вже разом із чоловіком, лікар дивився-дивився і сказав, що буде хлопчик. Боже, скільки було радощів, скільки було щастя. А коли син народився, то взагалі. Вони разом і на риболовлю, і на полювання ходили». Світлана каже, їм співчувають усі знайомі, всім шкода Сашка. Плачуть і його дівчина, і сестра. Плачуть усі разом, коли розмовляють телефоном, намагаються підтримувати один одного.
Тіло Олександра вдалося вивезти з Донеччини і поховати на Батьківщині. «Його привезли 21 числа. Вантаж 200. У двох кульках. Це все, що привезли від дитини. Відкривали, дивилися, батько впізнав його. Тіло обгоріле було, але десь одна ніжка не обгоріла. Я не вірила до останнього, що це він. В нього завжди із собою був ланцюжок, хрестик і іконка святого Миколая. Як ми їх подарували, так він їх і носив, ніколи не знімав. Коли його привезли, нічого цього не було. Через якийсь час батько другого пілота, Льоні Тимошенка, Олександр Володимирович (він був викладачем у Саші) зателефонував і сказав, що речі Саші потрапили до нього, коли він забирав свого сина. Він нам їх переслав поштою. Зараз вони у нас. Все обгоріле, але ж це його речі… Ми його поховали тут на кладовищі. У нас були бойові дії. День похорону я погано пам’ятаю, а наступного дня, коли ми їздили до церкви його пом’янути і на кладовище, то земля здригалася, так бахкало». Ще за життя Олександр був представлений до ордена Данила Галицького. Нагороду хлопець так і не отримав. 14 квітня Олександр Бориса відзначили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Вже
посмертно.
Олександр дуже вболівав за Батьківщину і казав, що Україна для нього – понад усе, розповідає мама. У 2014 році, коли почалася війна, говорив, що так бути не має, всі українські землі повинні бути вільними. Він мріяв, щоб Крим, Донецьк і Луганськ повернулися до України. «Я думаю, що мрії і його, і всіх справжніх українців здійсняться – Україна знову буде єдиною. Ті міста, де Саша навчався, де служив – їх усі зараз обстрілюють росіяни. Скільки горя вони людям принесли… Дуже багато горя… Але ж якби був край на цьому… Нема ж краю… Дуже тяжко… Яибуваю в церкві на панахидах, там читають «новопреставлений…иновопреставлений… новопреставлений… за воїна… за воїна… за воїна…». Стільки багато… Це жах... І таке коротке в них життя. Саші ж тепер навіки 27. Ми завжди ним пишалися. А зараз іще більше пишаємось».
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 672
Семенченко Денис Миколайович
Народився Денис Миколайович 30 серпня 1983 року у місті Прилуки. Навчався у загальноосвітній школі №12. Після шкільного навчання вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив у 2000 році. Маючи гідний приклад військової служби батька, Денис пов’язав своє життя із армією.
З 2002 року Денис Миколайович проходив строкову службу у Збройних силах України. З грудня 2003 по березень 2005 року проходив військову службу за контрактом.
Денис Миколайович працював техніком на різних приватних підприємствах у місті Києві.
З 7 березня 2022 року був мобілізований до військової частини А4245, де проходив службу на посаді сержанта з матеріального забезпечення роти матеріально-технічного забезпечення.
З липня 2023 року за власним бажанням вибув у розпорядження зведеної стрілецької бригади Повітряних сил Збройних сил України до однієї з бригад Морської піхоти.
За час проходження військової служби Денис Семенченко зарекомендував себе як грамотний, дисциплінований та виконавчий військовослужбовець.
Відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, у бою за Україну, її свободу і незалежність, отримавши поранення несумісні з життям під час артобстрілу противника, 16 жовтня 2023 року у населеному пункті Кринки Херсонської області Денис Семенченко загинув.
Похований 21 жовтня 2023 рокуна кладовищі «Новий побут» у Прилуках.
- Деталі
- Автор: admin
- Перегляди: 1057
Випускник 2014 року.
Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Старший сержант Збройних сил України.
Загинув 1 березня 2022 року під час бомбардування російськими військами м.Харків.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (2022, посмертно)
Похований 10 травня, у селі Хотівля на Городнянщині Чернігівської області.
Довідково: Старший сержант Шуляк Анатолій Олексійович народився 20 червня 1997 року у селі Хотівля на Чернігівщині. У 2014-му році закінчив Чернігівський ліцей з ПВФП, після чого вирішив продовжити шлях Захисника України, вступивши до Військового коледжу сержантського складу ХНУПС. Після його закінчення у 2017 році Анатолія було розподілено на посаду старшого механіка інженерно-авіаційної служби.
