Деталі: Автор: admin; Перегляди: 499

Випускник 2011 року.
Він з дитинства мріяв про небо і отримав його, ставши пілотом вертольота. У 17 років прийняв присягу на вірність Батьківщині. Вірним їй залишився до кінця. 27-річний
ніжинець Олександр Борис загинув 15 березня поблизу Мар’їнки на Донеччині під час виконання бойового завдання.
Перш ніж у вертоліт влучила ворожа ракета, він встиг знищити 15 одиниць російської техніки і 30 окупантів. Мама Олександра Світлана каже: у день,коли перестало битися серце сина, закінчилося і її життя.

Указом Президента від 29 вересня 2023 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” присвоєно майору БОРИСУ Олександру Олександровичу (посмертно).

27-річний військовий льотчик Олександр Борис загинув 15 березня 2022 року під час виконання бойового завдання біля Мар’їнки на Донеччині. Вертоліт, яким керував капітан Борис, знищив 15 одиниць ворожої техніки та близько 30 окупантів. Після цього гелікоптер збила ракета російських окупантів.

Олександр народився в Ніжині. Навчався в Ніжинській гімназії №3, потім – у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. З дитинства захоплювався футболом, їздив на різні змагання – в Україні та за кордоном. Любив небо, мріяв літати. У 2016 році закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

Після випуску молодий лейтенант був направлений на службу до 11-ї окремої бригади армійської авіації. Переїхав на Херсонщину. Спочатку був льотчиком-штурманом. Потім отримав звання капітана та став командиром вертольота. У 2019-му Олександра на рік направили до Демократичної Республіки Конго у складі миротворчої місії ООН. За це він отримав нагороди, зокрема, пам’ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець».

Офіцер був учасником АТО/ООС. У січні 2022 року він виїхав у чергове відрядження на Донбас. А вже наступного місяця почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. З перших днів капітан Борис продовжував боронити нашу державу. За життя Олександра було представлено до нагородження орденом Данила Галицького.

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 666

Страшні звістки про втрату бійців, на превеликий жаль, продовжують надходити в нашу громаду... Невблаганна смерть знову забрала життя нашого земляка – жителя села Радичів Ященка Юрія Федоровича, випускника ліцею 2000 року.

Юрій Ященко народився 7 вересня 1982 року. Захищав нашу державу у складі 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу механізованої роти військової частини А 4532 Збройних Сил України. Був навідником.

За офіційними даними першого відділу Новгород-Сіверського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки військовослужбовець загинув 23 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Павлівка Волноваського району Донецької області.

Співчуваємо рідним, близьким та побратимам загиблого. Щиро розділяємо ваш біль та схиляємо голови в глибокій скорботі. Нехай Господь дасть вам сили пережити цю невимовну втрату...

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 937

Капітан Кисіль Євген Анатолійович народився 03.01.1988 року у місті Чернігів. У 1995 році пішов до місцевої ЗОШ №12. У 2003-му вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після його закінчення у 2005 році вступив у Харківський університет повітряних сил ім.Івана Кожедуба.

У 2011-му, після закінчення університету, продовжив проходження військової служби у м. Бориспіль на посаді «бортовий авіаційний технік літака Ан-26». З 2014-го брав безпосередню участь в АТО. У 2017 році продовжив службу у Полтаві на посаді «старший бортовий авіаційний технік-інструктор вертолітної ланки». Літав на вертольоті Мі-8, виконував миротворчі місії ООН в республіці Конго протягом 2021-2022 років. Мав наліт на Ан-26 - 800 годин, на Мі-8 - близько 900 годин.

Після початку повномасштабної війни захищав Україну у складі одного з підрозділів військової частини А3384 на посаді «старший бортовий авіаційний технік – інструктор вертолітної ескадрильї». Загинув 29.08.2022 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Вдома на нього чекали мати, син та донька.
Попрощалися з воїном у Храмі Усіх Святих Чернігівських, поховали на кладовищі Яцево.

ЄВГЕН КИСІЛЬ, ЛЬОТЧИК З ЧЕРНІГОВА, БУВ У ВЕРТОЛЬОТІ “МІ-8”, ЩО ВПАВ ПІД КРАМАТОРСЬКОМ

29 серпня країну сколихнула печальна звістка: під Краматорськом на Донеччині впали два гелікоптери «Мі-8». Загинули обидва екіпажі: четверо пілотів та двоє борттехніків. Серед них був і 35-річний Євген Кисіль, чернігівець.

Чоловік з родини льотчиків. Батько Анатолій, майор, працював у чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Старший брат Євгена, Олег Кисіль, інженер-технік в авіації. Старший син Олега навчається в університеті повітряних сил, менший — у чернігівському військовому ліцеї.

—Я був у вертольоті «Мі-8» попереду, за 20 кілометрів від Євгена. Аж раптом брат перестав виходити на зв’язок. Я розвернувся і побачив густий чорний дим. Приземлився, аж горять два борта. Скинув шолом, біг, плакав, — тремтячим голосом розповідає 46-річний Олег КИСІЛЬ, брат, військовий. — Стали забирати мене, бо поряд ракети вибухали. Посадили в інший вертоліт, летіти за штурвалом у мене не було сил.

Євген закінчив школу №12, потім чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2005 році вступив у Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення служив у Борисполі, на посаді «Бортовий авіаційний технік літака «АН-26». З 2014 року брав участь в АТО. У 2017 році продовжив службу в Полтаві, був на посаді старший бортовий авіаційний технік-інструктор вертолітної ланки.

— Разом ми евакуювали поранених, — продовжує брат. — Він завжди був біля мене. Хоч між нами було 11 років різниці. Женька легко навчався новому, швидко здобував бойовий досвід.

Тепер страх у мене ще й за синів, теж в майбутньому планують бути льотчиками.

— Тіла з вертольотів важко було впізнати?

— При ударі їх викинуло через скло. Одяг, документи розлетілися. Тіла були дуже ушкоджені і обпалені.

Євген Кисіль літав на вертольоті «Мі-8», виконував миротворчі місії ООН в республіці Конго протягом 2021-2022 років. Мав наліт на «АН-26» — 800 годин, на «Мі-8» — близько 900 годин.

На Євгена чекали батьки Анатолій Дмитрович і Тетяна Федорівна, дружина Оксана, чотирирічний син Олександр та п’ятирічна донька Анна.

— 7 червня був день народження у Санічки, а 10-го — в Анічки. Синулю відпустили у відпустку, треба було пройти ВЛК (лікарську комісію). Щороку проходив, як льотчик. Поїхали разом з ним на захід України, де зараз його родина. Побули разом декілька днів, — схлипує 68-річна Тетяна КИСІЛЬ, мати. — Євген познайомився з невісточкою у Харкові під час служби. Там же створили родину і проживали в районі Салтівки. На городі впав снаряд рашистів, будинок побило, вікна і двері винесло. Майже відновили його. Жити б і жити там.

За день до трагедії дзвонила йому. Материнське серце наче передчувало. Й він помітив це. Запитав, чому в мене сумний голос. Я відповіла, що болить душа. А він старався мене підбадьорити, сказав: «Не переживай, ми тут як на курорті». А наступного дня сина не стало.

Питала Олежку, може, купити хрестика і в руки йому вкласти під час поховання? А він мені: «Мамо, які рученькі, обгорів він». У труні хоч моє дитя лежить? — допитувалась. «Твоє», — казав син.

Попрощалися з воїном у Храмі усіх святих Чернігівських (той, що біля ринку «Нива»).

— Це мій рідний храм. Я прихожанка з самого початку, — пояснює мати.

Поховали Євгена Киселя на кладовищі «Яцево». Станом на 2 вересня точні обставини загибелі чернігівського льотчика та його побратимів невідомі. Катастрофу двох «Мі-8» розслідує ДБР.

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 1343

Лейтенант Юрченко Андрій Вікторович народився 12 грудня 2001 року в місті Чернігів. Закінчив Чернігівський колегіум №11 та вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Займався дзюдо з 6 років. У 2019 році вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 24 серпня 2021 року нагороджений пам’ятною відзнакою – медаллю «УЧАСНИК ВІЙСЬКОВОГО ПАРАДУ».

У лютому-березні 2022 року стояв на захисті Києва. 2023 року здобув диплом бакалавра Національної Академії Сухопутних Військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та отримав військове звання «лейтенант». Після закінчення Академії продовжив службу у складі одного з підрозділів військової частини А4674. В складі зведеного артилерійського підрозділу, як одного з кращих фахівців артилеристів, його було направлено на курси до Королівської школи артилерії Об’єднаного Королівства Великобританії для навчання та освоєння іноземних зразків артилерійського озброєння та техніки, які Андрій успішно завершив 24.03.2023 року.

Попри вік, командування довірило молодому офіцеру посаду командира самохідної артилерійської батареї. І вже з 1 травня 2023 року підрозділ під командуванням лейтенанта Андрія Юрченка прийняв бойове хрещення на самохідних артилерійських установках AS-90 в боях за місто Бахмут. Майже місяць самохідна артилерійська батарея під командуванням лейтенанта Юрченка брала участь у боях, вражаючи живу силу, озброєння та техніку противника, підтримуючи артилерійським вогнем підрозділи штурмовиків, та воїнів-десантників. За успішне виконання бойових завдань, та проявлену мужність був представлений до нагородження нагрудним знаком «Срібний хрест». За плечима молодого командира батареї також залишились бої за населені пункти: Оріхів, Роботине, Вербове. За особисті заслуги у забезпеченні обороноздатності України, зразкове виконання військового та службового обов’язку, виявлені при цьому честь та доблесть, командуванням військової частини було направлено подання на нагородження його відзнакою Президента України «Іменна вогнепальна зброя». Загинув 30 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Попрощалися з воїном в Катерининській церкві, поховали на кладовищі Яцево.

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 1696

Дмитро Валерійович Бортник

(Чернігівська область — 12 жовтня 2022, с. Жоржівка, Полтавська область) — український військовослужбовець (майор) пілот 7 БрТА Повітряних сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня (2023, посмертно), кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022).

Дмитро Бортник народився на Чернігівщині.

Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба.

Від 2014 року проходив службу у 7-й бригаді тактичної авіації. Учасник АТО/ООС.

Загинув 12 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання з радіотехнічної розвідки в с. Жоржівка на Полтавщині.

Нагороди

орден Богдана Хмельницького III ступеня (26 лютого 2023, посмертно) — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі;
орден «За мужність» III ступеня (6 вересня 2022) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

«Рік тому у цей день, 12 жовтня 2022 року, героїчно загинув наш побратим»

Наша розповідь про пілота Дмитра Бортника, який загинув під час виконання бойового завдання з радіотехнічної розвідки на літаку Су-24 МР. Пілот майор Бортник Дмитро Валерійович, народився 24 серпня 1992 року в смт. Парафіївка, Ічнянського району, Чернігівської області. У 2008 році вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після його закінчення, у 2010 році вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де здобув спеціальність “Льотна експлуатація та бойове застосування літальних апаратів”

У складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка Дмитро Бортник із 2014 року. Він обіймав різні посади: льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, заступник командира авіаційної ескадрильї. З початку війни 2014 року активно брав участь в районах АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти.

Пілот майор Бортник Дмитро загинув 12 жовтня 2022 року у Полтавській області, під час виконання бойового завдання. Літак був підбитий ворожою ракетою, штурман встиг катапультуватися.

Майор Бортник Дмитро Валерійович УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №627/2022 від 6 вересня 2022 року нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня, УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №112/2023 від 26 лютого 2023 року нагороджений орденом “Богдана Хмельницького” ІІІ ступеня (посмертно).

“Я не вірила, що в цей день, коли ми дізналися таку новину, може щось статися! Але небеса поглинули його! Останній поцілунок у вуста. Останній закоханий погляд. Останній раз, коли я підвезла тебе на аеродром, а через кілька годин ми мали б знову зустрітися, ”… - згадує той день Наталія, дружина Дмитра.

Спогади про коханого примушують молоду жінку усміхатися та водночас плакати:

“Пам’ятаю, як Дмитро напередодні нового року розповідав про те, що перед кордоном збираються російські війська і що нас очікує війна. Я до останнього в це не вірила. 24 лютого Дмитро був у від’їзді, його не було поруч. І я, чуючи сирену, розповіла про це Дмитру телефоном, а він каже: Наташ, війна почалась! ВІЙНА... Про неї ми читали в книгах, слухали від наших дідусів та бабусь, але це інше, допоки ти не станеш очевидцем, ти не зумієш пережити той страх, відчай, усю палітру переживань. Уперше чуєш гул ракет, яка одна за одною падає за 5 км від тебе, від чого здригається земля, а паралельно серця тисячі людей завмирають в очікуванні, у них накочуються сльози, усі тримаються за руки, а перед тобою постає все життя, поруч тільки торбинка із необхідним, а все решта - тільки в тобі, твої прагнення, цілі, віра у світле майбутнє мільйонів. І як при цьому зберігати рівновагу та спокій”?

“Інколи думаєш, чому життя дає стільки випробувань, хто розподіляє миті радості та суму, як так виходить, що двоє щасливих людей пробули так мало разом, а планували ж відсвяткувати, як мінімум ”золоте весілля”.

Спогади про Дмитра Бортника побратимів та товаришів:

“Дмитра я завжди буду пам'ятати як дуже грамотного та всебічно-розвиненого офіцера, що не цурався труднощів та багато працював над собою. Мене завжди вражала широта його інтересів, від музики та іноземних мов до …неба”. Здавалось, що йому подобався сам процес навчання. Навряд чи Дмитра можна було назвати військовою людиною, - занадто волелюбний, занадто тактовний, занадто емоційний… Рідко ці якості допомагають в просуванні по службі, але він не був кар'єристом, думаю, саме авіація як така була його пристрастю”.

“Він був дуже спокійною, безпосередньою та щирою людиною, що всіх підкупляло. Дмитро був наймолодшим льотчиком в частині, мабуть, саме тому до його професійного зростання була прикута найбільша увага, багато досвідчених пілотів долучалось до його становлення”.

“Початок повномасштабної війни, на мою думку, морально найбільше вплинув саме на Дмитра, настільки разючим був контраст між вчорашнім безтурботним, іноді замріяним хлопцем та сьогоднішнім серйозним чоловіком. Не знаю, що більше зіграло в цьому роль - турбота про нещодавно збудовану сім'ю чи смуток за загиблими побратимами, але зміни були значні. За більш ніж пів року, протягом яких Дмитро обіймав посаду заступника командира авіаційної ескадрильї, він сповна зміг проявити лідерські якості та своїм прикладом багатьох надихнути, хоча його головним пріоритетом завжди була сім'я”.

“Ти не тут, але твоя зірка вже сяє в небі, у височині над будинком, де зростає твій Янгол, настільки яскраво, пропорційно тим добрим справам, які ти зробив. Ти неперевершений приклад для багатьох українців, своєю завзятістю до перемоги та створенню майбутнього для твоїх дорогих серцю людей. Говорять, час - еліксир, що лікує душу, але чи вистачить його бодай на те, щоб на краплинку стало легше?..”

Вічна пам'ять Герою!

«Я завезла його на аеродром і більше не побачила живим!» - розмова з дружиною загиблого пілота

(за матеріалом Анна Дерейчук журналіст)

Вона була тендітною пташкою в руках сильного чоловіка. Але в один із днів кривавої війни завезла чоловіка автівкою на аеродром і не дочекалася його повернення. А під серцем уже билося дитя.

Ми зустрілися з Наталею Бортник, вдовою пілота Дмитра Бортника, який загинув під час виконання бойового завдання на літаку Су-24 МР. Вагітна жінка поділилася спогадами про чоловіка і розповіла про життя після втрати коханого.

Текст створений у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Дмитро Бортник родом із Чернігівщини. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, а згодом – Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. З 2014 року служив у складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти.

Пілот Дмитро Бортник загинув 12 жовтня 2022 року у Полтавській області, Миргородському районі, селі Жоржівка, під час виконання бойового завдання з радіотехнічної розвідки. Йому було 30 років. Штурман катапультувався.

Указом Президента України №627/2022 від 6 грудня 2022 року нагоржений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

"Дмитро приїхав до мене із оберемком польових квітів"

Наталія Бортник поділилася спогадами про загиблого чоловіка

«Кохання мого життя, життєвий союзник, вічна підтримка, турботливий чоловік, ти будеш завжди прикладом для мене, а я залишатимуся вірна тобі та нашим планам», – крізь сльози починає розмову дружина Дмитра Бортника Наталія.

Наталія, як і Дмитро – з Чернігівської області. Ще маленькими вони у складі однієї команди їздили до Італії за спеціальною програмою: Наталія – як дитина з багатодітної сім'ї, Дмитро – як сирота. А через роки вони впізнали один одного на фото.

Молоді люди час від часу спілкувалися, а шість років тому Дмитро приїхав до Наталії в Київ, де дівчина тоді мешкала й працювала, із великим оберемком польових квітів.

«Ми пішли в кафе, довго говорили, сиділи під вечірнім зоряним небом, і на цьому наше побачення закінчилося. Він поїхав до Старокостянтинова, де вже служив на той час, і кожен продовжив будувати своє життя».

Через три роки Наталія вже працювала в Італії, тоді був коронавірусний карантин, вони знову почали переписуватися із Дмитром – це тривало кілька місяців. Згодом Дмитро запросив Наталію до Старокостянтинова на екскурсію. І дівчина погодилась.

Наталія каже, що їхні з Дмитром дні народження були особливими

«Я приїхала в грудні, якраз напередодні свого дня народження. Ми подорожували Хмельниччиною, побували в Кам'янець-Подільському, Хмельницькому, гуляли Старокостянтиновом. Він дуже гарно вмів розповідати про історичні місця, палаци. Його хотілося слухати».

Обручка, з якою Дмитро освідчився Наталії

6 грудня, у день народження дівчини, Дмитро освідчився і зробив пропозицію. Молодята почали будувати своє сімейне гніздечко. А згодом Наталія дізналася,що вагітна. Обоє раділи і будували плани.

Кіт Лакі став улюбленцем Наталі

«У Дмитра був котик Лакі. І хоча раніше я не дуже любила котів, з Дмитром усе змінилося, і той котик став для мене особливим. Ми не розділяли роботу на жіночу і чоловічу. Коли в Діми був час, ми готували разом щось надзвичайно смачне – наприклад, лазанью, фаршировані перці, налисники з грибами. Якщо потрібно було повісити жалюзі, то разом їх складали. Хоча мені було складно зрозуміти, що й до чого, але дві голови краще, ніж одна. Порядок у гаражі ми також наводили разом.

Дмитро був дуже терплячим, цілеспрямованим. Він рано залишився без батьків. Без мами у 7 років, а без тата у 8. Його разом з братом виховувала бабуся», – згадує Наталія.

Після польотів Дмитро завжди телефонував Наталії

Ще зі школи в Дмитра була мрія стати льотчиком, тому він так наполегливо крокував до її здійснення, хотів підкорювати «небесні глибини», стояти на захисті своєї країни. І йому це вдалося.

Книга про курсантське життя і перше кохання

Дружина загиблого розповіла, що Дмитро написав книгу «Один день» про курсантське життя і перше кохання.

«Спочатку він робив записи на папері, а коли назбиралося багато сторінок, то все переніс в електронний варіант. Книга написана російською мовою, тому я вирішила її перекласти і в майбутньому видати», – ділиться планами Наталія.

Наталія має освіту редактора, тож планує відредагувати книгу, бо дуже хоче, щоб мрійливі сподівання чоловіка закарбувалися в пам'яті багатьох людей.

«Коли читаєш книгу, відразу кидається в очі те, що людина у 20 років може так глибоко мислити. До речі, ще зовсім недавно Діма планував розпочати роботу над іще однією книгою».

Наталія до останнього не вірила у те, що розпочнеться війна

Спогади про коханого примушують молоду жінку усміхатися та водночас плакати.

«Пам'ятаю, як Дмитро напередодні нового року розповідав про те, що перед кордоном збираються російські війська і що нас очікує війна. Я до останнього в те не вірила. 24 лютого Діма був у від'їзді, його не було поруч. І я, чуючи сирену, розповіла про це Дмитру по телефону, а він каже: «Наташ, війна почалась!» Війна... Про неї ми читали в книгах, слухали від наших дідусів та бабусь, але це інше. Допоки не станеш очевидцем, не зумієш пережити той страх, відчай, усю палітру переживань. Уперше чуєш гул ракет, яка одна за одною падає за 5 км від тебе, від чого здригається земля, а перед тобою постає все життя, поруч тільки торбинка із необхідним, а все решта – в тобі: твої прагнення, цілі, віра у майбутнє мільйонів. І як при цьому зберігати рівновагу та спокій?»

Він навчав мене бачити різницю між Су-24 МР та МІГ-29

Дмитро запропонував коханій, щоб вона поїхала на деякий час за кордон.

«І в мене навіть був варіант виїхати до Болгарії, я на той час мала досвід роботи за кордоном. Зваживши нинішню ситуацію, вирішила залишитися із Дмитром, бути для нього підтримкою тут, а не за сотні кілометрів, і ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Він літав у небі, як той птах, дотримувався маршруту, але в різних ситуаціях умів маневрувати, щоб приземлитися та повернутися додому, а потім за чашкою чаю ми обговорювали казуси в польоті».

Дмитро навчив Наталію розрізняти типи літаків

Закохані часто дивилися, як літаки здіймалися в небо.

«Згадую, як він навчав мене бачити різницю між Су-24 МР та МІГ-29. В його очах палав такий азарт! Мені було цікаво, з якою швидкістю літаки рухаються, в яких погодних умовах, яке в них завдання на сьогодні. Ці безперервні розмови приносили задоволення обом.

Він робив бойові польоти, кількість яких я знала, але після кожного телефонував мені, і я відчувала: з ним все добре, за винятком цього останнього фатального польоту. Зовні можна приховати емоції, стримати біль, але всередині душа обливається сльозами, смутком та сподіванням, що він досі живий...»

У той день я розповіла йому, що в нас буде донечка. Він сказав: я такий радий!

Напередодні трагедії, яка сталася 12 жовтня, Наталія поганого не відчувала. 10 жовтня пара повернулася із Чернігівщини, де вона познайомила коханого з мамою та сестрами. Жінка носила під серцем дитя.

«Наступного дня у мене було УЗД, ми дізналися стать нашої майбутньої дитини. Тільки-но я вийшла, одразу зателефонувала коханому й сказала, що в нас буде дівчинка. Це було перед самим польотом, він навіть до літака йшов, як мені потім розповідали, із телефоном».

Він сказав: «Я такий радий»! А я відповіла, що в мене є відео, яке ми подивимося ввечері. Але потім вирішила, що краще відразу скину, хай уже побачить наше маля. Він його так і не побачив. Бо був уже в польоті.

«Я не вірила, що в цей день, коли ми дізналися таку новину, може щось статися! Останній поцілунок у вуста. Останній закоханий погляд. Останній раз, коли я підвезла Дмитра на аеродром, через кілька годин ми мали б знову зустрітися. Він посмакував би борщем, а на десерт – налисниками…», – згадує той день Наталія.

«Він сказав тоді: «ти о 14 мене забереш, а потім у мене ще будуть ввечері польоти». Я йому після другої години починаю телефонувати, а він не в мережі, потім з'являється і не передзвонює. Дмитро зазвичай завжди був на зв'язку. І я тоді зрозуміла – щось не так. Але до останнього не допускала чогось поганого. Навіть коли кілька годин не виходив на зв'язок, думала, що значить на завданні і скоро зателефонує. Я старалася завжди зберігати спокій.

Але коли приблизно о пів на п'яту до мене прийшли мої друзі і командир, я побачила їхні похмурі обличчя і зрозуміла, що щось сталося. Мене провели у квартиру, а потім розповіли, що Діма загинув. Вони це кажуть, а я говорю: «Ні, він капультувався, він зараз вийде на зв'язок і ви будете знати, що він живий». Але у відповідь чую: Наташ, ні!.

Тепер розумію: перша стадія, яка супроводжує процес переживання горя, – заперечення».

Сенс життя - донечка

Наталія, яка виношує дитину, зазначає, що найголовнішим сенсом її життя тепер є донечка. Дочекатися, дати їй гідне майбутнє, здійснити плани, які були задумані ще із Дмитром.

«І зараз мій емоційний стан безпосередньо пов'язаний із донечкою. Я розумію, що треба себе стримувати. Діма ніколи не хотів, щоб я плакала. Мій чоловік був дуже турботливий, завжди підтримував мене, оберігав і вирішував усі проблеми. І те, що я навчилася керувати авто, – лише його заслуга, бо жоден інструктор не був би таким терплячим.

Разом ми любили прогулянки містом. Мені подобалося все, що подобалося йому. Навіть на рибалку разом їздили. За два роки нашого спільного життя ми об'їздили пів України. Я ніколи не забуду наш шалений підйом на Говерлу. Тоді я вже була при надії, хоча ще не здогадувалася. Він умів підбадьорити, спонукати перемагати себе.

Дмитро і Наталя у день одруження

Ми розписалися уже під час війни, 15 квітня. Завжди намагалися бути вдвох якомога більше, отримати колосальне задоволення від нових побачених місць. Зараз, передивляючись світлини та відео, відчуваю себе в тих моментах з ним, заново проживаю ті емоції, які ще довго будуть спалахувати в моїй пам'яті».

"Я такий же незалежний, як і наша країна"

«У Діми день народження – 24 серпня, він завжди говорив, що «я такий же незалежний, як і наша країна». У цей день він був у ротації, але коли приїхав 4 вересня, я організувала для нього свято так, як він хотів. Ми відсвяткували його 30-річчя з друзями.

Інколи думаєш, чому життя дає стільки випробувань, хто розподіляє миті радості та суму, як так виходить, що двоє щасливих людей пробули так мало разом?

Дмитро навчив Наталю грати на гітарі

А на моє 25-річчя минулого року він усе продумав до дрібниць. Сказав мені, що йде на роботу, а потім прийшов із величезним букетом білих троянд. Подарував люстерко із лампами, парфуми, оформив святкову атмосферу в домі. Він був таким ніжним і романтичним. Грав на гітарі, замовив суші і ми довго гуляли. Ці два дні народження були найкращими в моєму житті».

Наталія згадує чоловіка як сильну особистість.

«Діма ніколи не піддавався паніці, а я старалася брати приклад. І навіть коли було неспокійно, тихенько плакала, але розмовляючи з ним, приховувала свої емоції. Знала, що цим ніяк не допоможу».

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким нагородили пілота Дмитра Бортника

Молода жінка отримала орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким нагородили її чоловіка, пілота Дмитра Бортника,.

«Я трималась, допоки не почали лунати прізвища та імена тих, хто служив разом із Дмитром. А коли дійшла черга до нього, емоції взяли гору над будь-яким контролем почуттів... Я тримала цю шкатулку з орденом, відчувала гордість за Дмитра, але це не може повернути йому життя», – зі сльозами згадує Наталія.

Досі Наталія чекає чоловіка з польотів

Наталка все ще чекає, що ось-ось відчиняться двері і Дмитро повернеться з польотів.

«Ранком я тобі готую смачний сніданок і проводжаю на роботу. В обід ми граємося із Лакі, п'ємо чай, дивимося одне одному в очі, проміння сонця грає барвами на твоєму обличчі…», – згадує дні з ним жінка.

Наталія Бортник з друзями, які підтримують майбутню маму

А потім Наталія наче повертається до реальності.

« … Ти не тут, твоя зірка вже сяє в небі, у височині над нашим будинком, настільки яскраво, пропорційно тим добрим справам, які ти зробив. Ти неперевершений приклад для багатьох українців, своєю завзятістю до перемоги та створенням майбутнього для твоїх дорогих серцю людей. Говорять, час – еліксир, що лікує душу, але чи вистачить його бодай на те, щоб на краплинку стало легше?»

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 1317

06 березня громада Горішніх Плавнів попрощалася з загиблим солдатом Збройних сил України Владиславом Володимировичем Голубом. Міський голова Дмитро Биков на похованні звернувся до присутніх: «Другий рік точиться кривава російсько-українська війна. Ми втрачаємо наших героїв-земляків. І сьогодні ми прощаємося із солдатом Збройних сил України Голубом Владиславом Володимировичем.

Народився Владислав 15 січня 1992 року в м.Комсомольську. Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи №5, вступив до Чернігівського ліцею військової підготовки. Після успішного закінчення цього ліцею навчався у 2009-2013 роках у Харківському національному університеті внутрішніх справ, де здобув відповідну кваліфікацію бакалавра. У 2013-2015 роках працював слідчим Комсомольського міського відділу УМВС України в Полтавській області. У 2015-2017 роках продовжив навчання в Національній академії внутрішніх справ, де здобув кваліфікацію магістра права. Із 2017 року старший лейтенант поліції Владислав Голуб працював старшим інспектором в органах Національної поліції України міста Києва. Владислав завжди підтримував гарну фізичну форму, мав високий рівень спортивної підготовки, мав рівень кандидата в майстри спорту з плавання і військового багатобор’я. У березні 2022 року пішов добровольцем на російсько-українську війну.

5 травня 2022 року під час виконання бойового завдання, виявивши стійкість і мужність, солдат десантно-штурмового батальйону Збройних сил України Владислав Голуб героїчно загинув у районі населеного пункту Шандриголове Донецької області. Пам’ять про подвиг солдата Владислава Голуба назавжди збережеться в наших серцях, в історії нашої громади, у новітній історії України! Слава Україні!»

Владислава Володимировича Голуба поховали з почестями в Горішніх Плавнях на території військового меморіалу «Їхні імена будуть жити вічно».

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 1543

Загинув 24-річний військовий льотчик 3 класу миколаївської авіаційної бригади Данило Мурашко

Загинув 24-річний військовий льотчик 3 класу миколаївської авіаційної бригади Данило Мурашко

У п'ятницю, 27 січня, під час виконання бойового вильоту був збитий ворогом у Краматорському районі Донецької області капітан, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрилії 24-річний Данило Мурашко, який служив у військовій частині Миколаєва.

Про це Nezhatin.com.ua.

Ще один захисник поклав життя за незалежність України – капітан, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрилії Мурашко Данило Геннадійович 10.08.1998 р.н. 27 січня 2023 року під час виконання бойового вильоту був збитий ворогом у Краматорському районі Донецької області. , закінчив ЗОШ № 9. У 2013 році вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. З 2015 по 2020 роки – курсант Харківського Національного Університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба", - йдеться у публікації.

З листопада 2020 року до травня 2022 року Мурашко був льотчиком авіаційної ланки авіаційної ескадрильї однієї з військових частин у місті Миколаєві. З травня 2022 року по вересень 2022 року - старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї військової частини міста Миколаєва.

На момент загибелі Мурашко був командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї миколаївської військової частини.

Данило був військовим льотчиком 3 класу. Має відзнаки: Повний Кавалер ордена Богдана Хмельницького, має всі три ступені та Сталевий хрест. Усього має 4 нагороди.

Посмертно йому було надано звання майора. У Героя залишилася дружина.

8 липня 2023 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 422/2023

Про присвоєння Д.Мурашку звання Герой України

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» МУРАШКУ Данилу Геннадійовичу — майору (посмертно).

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

«Я відвернув!» — це єдине, що встигпрокричати Данило

«27 січня 2023-го під час бойового вильоту героїчно загинув капітан Данило Мурашко…» Трагічна звістка з фотографією молодого усміхненого хлопця та закликом підтримати петицію про присвоєння офіцеру звання Героя України швидко розлетілась соціальними мережами…
Та, наскільки болючою є втрата для України і що таке справжній Героїзм стає очевидно лише після розмови з командиром загиблого льотчика Ростиславом… Він розповів, як Данило — льотчик третього класу із мінімальним досвідом за лічені місяці став справжнім асом, як поміж повітряними боями посилено вивчав англійську, аби перенавчитися на літак F-16, як обрав собі кумедний позивний «Посіпака» і як твердо вірив у Перемогу…
«Для чого ми працюємо?» Даня у свої 24 роки давно знав відповідь на це непросте запитання «Даня — вже Герой і давно ним став. Просто немає зірочки, яка б офіційно це засвідчувала. Кожен із його 137 вильотів із бойовим застосуванням міг стати останнім. Без жодного перебільшення. Проте, відверто кажучи, я наївно вірив, що хто-хто, а Данька виживе, і дійде до перемоги. Стільки розмов у нас про це було… Ми неодноразово обговорювали в колективі: «Для чого ми працюємо?» Для того, щоб живими залишитись? Звісно це бажання є в кожного, але ні! Даня давно знав відповідь на це непросте запитання, хотів врятувати якомога більше воїнів, допомогти їм, аби ця наволоч, а інакше їх не назвеш, не розповсюджувалась нашою землею. Пам’ятаю, як Данило подивився новини про Бучу, яке там звірство було, в нього просто очі кров’ю налились… Каже: «Буду їх знищувати, скільки зможу! Якщо ми знищимо хоч одного окупанта, то він вже не зможе вбивати наших хлопців та дівчат. А, якщо ми забираємо десятками, а інколи і сотнями, за один виліт, то скільки ми своїх рятуємо? А на передовій нашим набагато важче… Ми прилетіли, відпрацювали і повернулись у відносну безпеку, а вони — під вічними обстрілами».
«27 січня «розпогодилось» буквально за 2-3 години до сутінків. Отримав дві цілі. Одну віддав хлопцям, які відповідали за той напрямок. Другу взяв собі, вирішив нікого вже не турбувати. Пішов готуватись, аж бачу, що Данило, який зазвичай — на позитиві, сипле жартами, усміхається, сидить зовсім без настрою…
— Данька, чому сумний?
— Учора не літав, позавчора не літав… Виходить і сьогодні вже не політаю…
— Та не бурчи! Завтра буде погода, будуть нові завдання…
— Можливо сьогодні? Я встигну!
— Ні, в сутінках повертатись не будеш…
Продовжую готуватись… А Данило й далі похнюплений сидить.
— Ну добре! Вмовив, пішли разом!
Полетіли, вже підходили до бойового курсу, радіолокаційно спостерігали винищувач противника на дальності, яка була безпечна для продовження польоту, звісно, з використанням певних тактичних прийомів. Ми були вже недалеко від Краматорська, коли в Даньку прилетіла ракета типу повітря-повітря зі сторони противника… Попереду був населений пункт. Данило відвернув літак. Після катапультування не вистачило висоти, навіть для розкриття парашута.
«Я відвернув!» Це єдине, що встиг прокричати Даня. Я летів першим, він був за мною. Спочатку навіть промайнула думка, можливо виконує маневр… Тоді
подивився в дзеркало і побачив влучання ракети. Ось і все…»
«З найменш підготовленого льотчика швидко виріс до найсильнішого» «Дуже люблю усіх своїх підлеглих. Ми – неймовірно дружні й згуртовані, у нас свій
шеврон, коїн, навіть однакові татуювання. Знаю є підрозділи, де зберігається ось це «рівняйсь струнко», у нас не було такого… Якщо хтось із моїх робив щось не так, їм було достатньо погляду. Це не військовий підрозділ – це дружня сім’я… Та все одно є люди, яким у бойовому плані довіряєш трішки менше, а декому більше. На складні завдання беру найсильніших. Данька із найменш підготовленого льотчика швидко виріс до найсильнішого… Я знав, якщо є можливість відпрацювати, він це зробить. Умів наперед прорахувати противника і успішно виконати атаку… І це льотчик третього класу, не першого і навіть не другого, що ще якихось кілька місяців тому й досвіду толком не мав! З самого початку широкомасштабного вторгнення у нас немає однакових польотів. Аби завадити рашистам, доводиться постійно придумувати нові тактики. Він був одним із тих, хто весь час казав: «Палич, дай злітати! Там хлопці! Нам треба допомогти!» Навіть коли умови для польоту були мінімально допустимими… Завжди справлявся…»
«У бій іде молодь…»

«Та Данило — один із найкращих льотчиків підрозділу, ще зовсім нещодавно не був таким. На початку 2022-го зовсім юний офіцер мав мінімальний досвід… Та саме він з товаришами стали бойовим кістяком підрозділу. Це трапилось не «від хорошого життя»…Спробую пояснити обережно. Деякі льотчики-снайпери, льотчики першого класу, які до вторгнення кричали, що першими підуть у бій, передумали і вирішили, що «занадто цінні», щоб ризикувати собою у боях. Я — старший групи, мені 28. Старший у групі я не лише за назвою посади, а й за роками. Більшість бойових льотчиків — зовсім юні. Є лише кілька винятків, до прикладу, батько, який воює за двох — за сина і за себе, його син був льотчиком і загинув під час виконання
бойового завдання, та чоловік, який примчався з-за кордону і у свої 50 знов став у стрій. Решта – молодші за мене, часто — зовсім юні хлопчики. Коли хтось каже: «У бій одні старики», у нас «вмикається» «чорний» армійський гумор… Звісно, відправляти в лютому цих молодих хлопців у бій було дуже нерозумно… Відправили їх на навчання. Проте, знову ж таки, в навчальному центрі їх вчили зовсім не так, як нам хотілося б… Уже в квітні-травні їх прислали до мене на точку, зокрема і Даню. Пам’ятаю, як ми взяли його під своє крило. Тобто досвідчені льотчики не лише виконували бойовий політ, а ще й навчали молодь в бою. У певний момент потрібно було навчати нових ведучих. На жаль, знову ж таки «не від хорошого життя», а тому що їх ставало все менше. Оцінив усіх і зрозумів, що Данька — це перший кандидат. А вести бій — це зовсім не навчально-тренувальні польоти, де літаєш по завченій схемі та по завчених маршрутах… Бути ведучим у бойових умовах — це неймовірна відповідальність. Винищувачі противника атакують, запускають по тобі ракети, а ти не маєш права навіть на секундний ступор. До речі, у нас позивні ідуть від ведучих. Даня спочатку літав із «Левом», потім із «Тигром». І все казав: «Коли вже свій матиму?» Ось став ведучим і гордо каже: «Прийшов мій час! Позивний — «Посіпака».

Кажу йому: «Данька, то, звісно, добре, що ти вже такий ас, але ж потрібно думати про безпеку!»

«Спочатку він нервувався, пояснював мені кожен елемент польоту. Щось йому давалось легше, щось важче. До прикладу, я летів на висоті 30-40 метрів, а він — 60- 70. Каже: «Палич, вибачай! Знаю, що це небезпечно, але я поки не можу знизитись, відчуваю, що можу не справитись…» Це була максимально чесна і максимально правильна відповідь! Та він насправді дуже швидко вчився. Пройшло зовсім не багато часу, як він отримав на горіхи якраз таки за гранично малу висоту. Кажу йому:
«Данька, то, звісно, добре, що ти вже такий ас, але ж потрібно думати про безпеку!» Він ніколи не сперечався. Накосячив — уважно вислухав, «виправлюсь». Є люди, які ображаються на критику чи виправдовуються, він же уважно слухав і дійсно виправляв помилки. Хіба по обличчю було видно, що настрій зникав, коли робили
зауваження. Його комунікабельність і вміння слухати мені дуже імпонували. Від Данила ніколи не почуєш: «Не полечу, втомився, хочу додому…Ніколи… У нього на першому місці була війна». Він воював за усіх українців, байдуже на якому напрямку. Завжди наголошував, що вони усі ризикують заради нас, наших родин,
тож і ми маємо робити максимум, аби їм допомогти. Якби ж спроможності наші були побільше, звичайно ми б могли й робити більше…» «Мріяв, аби Данило одним із перших перенавчився на F-16» «Він чітко бачив майбутнє України та української авіації. Я був переконаний, що саме Даня має одним із перших сісти на F-ку, адже він — неймовірна людина і в сенсі бойового досвіду і як товариш, має задатки командира, я вже не кажу, яким він був талановитим льотчиком. Кажу: «Вчи англійську мову! А усе решту беру на себе!» З того часу він за свої кошти накупляв курсів, розмовляв, зубрив, слухав… І що ви думаєте? Вже за якийсь короткий час я зрозумів, що його рівень англійської вищий, ніж у мене. Знаю, що людям пропонують навчання в Польщі, Америці, все дають для цього, а вони ще думають… А Данька воював в режимі нон-стоп і водночас вчився так інтенсивно, як ніхто… Надзвичайно віддана своїй справі людина, ми дуже його любили усією своєю бойовою сім’єю. «Відверто кажучи, загибель Дані стала для мене надзвичайно тяжкою втратою. Нерідко проскакують запитання: «Чому так? Чому доля вирішила, що його життя повинне так рано обірватись?» Точно знаю, що Данька б не хотів, аби ми опустили руки. Будемо й далі змінювати тактику й проганяти наволоч із нашої землі! Із такими хлопцями, як у моєму підпорядкуванні, ми точно переможемо!»

Анастасія Олехнович
Кореспондент АрміяInform

Деталі: Автор: admin; Перегляди: 3503

Захисник Вадим Благовісний з дитинства марив небом і втілив свою мрію в реальність. Гідно даючи відсіч ворогу, Герой ціною власного життя заплатив за нашу свободу та незалежність. 11 вересня майора Повітряних сил провели в останню путь на малій Батьківщині.

Хто повідомляє: Чернігівський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки

Вадим Андрійович Благовісний

народився 14 вересня 1995 року у селі Синдаревське Ніжинського району. Вже з дитинства марив небом, а підростаючи, хлопець зацікавився боксом, яким займався до вступу в Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. З 2018 року служив у Миколаєві в складі 299-ї бригади тактичної авіації.

Від початку повномасштабного ворожого вторгнення майор Повітряних сил Збройних сил України здійснив 95 бойових вильотів в складних умовах протидії ППО та винищувачів противника. На бойовому рахунку Захисника 100 одиниць знищеної броньованої техніки ворога, понад 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн паливно-мастильних матеріалів та близько 800 чоловік живої сили противника.

Завдяки умілим діям Захисник неодноразово здійснював вивід авіаційної техніки з-під авіаційних та ракетних ударів противника.

За значні досягнення майора Вадима Благовісного нагороджено орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступеня, останній військовий отримав у березні від Президента Володимира Зеленського.

На жаль, 7 вересня 2022 року під час виконання чергового бойового завдання у складі пари пілот штурмовика Су-25 загинув...

Псля загибелі в бою ім'я військовослужбовця подано на присвоєння звання Героя України.

"Вадим був однією з найсвітліших, найпрекрасніших, найдобріших, найсміливіших людей взагалі в моєму житті. Кожен його знає, мабуть, як ясне сонечко в нашому житті, бо він завжди посміхався", - розповіла Суспільному кума Захисника Тетяна Середюк.

11 вересня Захисника Вадима Благовісного провели в останню путь. Відспівували Героя в ніжинському храмі Всіх Святих. Понад 15 км, з Ніжина до рідного дому в селі Синдаревське, загиблого воїна земляки проводжали в останню путь на колінах та з квітами. Поховали Вадима Благовісного в його рідному селі.

8 липня 2023 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 412/2023

Про присвоєння В.Благовісному звання

Герой України

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» БЛАГОВІСНОМУ Вадиму Андрійовичу — підполковнику (посмертно).